стю. Взявши блаженну Глафіру, приставники одягли її, як же й инших з нею дівчат, у чоловічий одяг і вийшли з града Никомидійського. І за довгий час довгу дорогу здолали, і до Вірменії наближалися, досягли града Амасійського, де була митрополія Понтійського краю. І побачила Глафіра красу града того, сказала до слуг своїх: «Якщо знайдемо тут рід християнський, залишимося у граді цьому». І звеліла їм питати про християн. Трапився там один юнак з дому чесного амасійського громадянина на ім'я Квінтія. Той юнак, довідавшись, що подорожні ті християни і що одновірців собі шукають, побіг і сповістив пана Квінтія. Квінтій же зразу сам із поспіхом до подорожніх прийшов і просив їх прийти у дім його і перебувати в нього, скільки захочуть, кажучи, що він християнин, і сповіщаючи, що в граді їхньому багато християн і мають єпископа — мужа визначного, апостолам подібного. Подорожні ж зраділи, таке чуючи, пішли до пана Квінтія і перебували в домі його, дав-бо їм окремі кімнати для спочинку. Прийшов Василій, про якого ж нам слово, муж вчений і дарів духовних сповнений. Він питався, хто вони і звідки. Розповіла цнотлива Глафіра всю про себе таємницю, що з Італії родом, християнка вірою, рабиня сестри царя Константина, дружини ж царя Ліцінія. І розповіла про причину подорожі своєї. Святий же єпископ Василій і пан Квінтій, про неї чувши, заборонили їй і всім слугам її виходити кудись із дому і розмовляти з будь-ким, щоб ігемон граду того не довідався про неї і щоб не було біди через неї усім амасійським християнам. Казав же і те Божий раб Василій, що її втеча і подорожування для Божої будуть слави. Тоді ж святий той єпископ будував церкву у граді, якої до того часу християни не мали в ньому, але тільки зовні малий храм був. Тому блаженна діва Глафіра дала єпископові багато золота і срібла на церковне будівництво і все, що їй цариця подарувала, витратила на те будівництво на честь Христа Бога, нічого ж собі не залишаючи. Писала ж і до цариці, пані своєї, сповіщаючи їй, де вона і в кого перебуває, і про будівництво церкви написала, просячи більше прислати золота на закінчення і прикрашення церкви. Цариця ж із радістю і сердечністю те зробила, послала до неї коштів багато і дарів церкві й єпископові, до нього ж і написала, вручаючи йому рабиню свою, цнотливу діву Глафіру. Минуло немало часу, дійством бісівським вищезгаданий постельник царський знайшов десь лист Глафірин, до цариці написаний, і прочитав, довідався, що жива Глафіра, яку вони вважали померлою, і де перебуває, з листа її довідався, і сповістив те цареві Ліцінію. Цар же превеликої люті сповнився, зразу написав до ігемона Амасійського, наказуючи, щоб Василія, єпископа християнського, і Глафіру, рабиню, залізом закувавши, прислав до нього швидко в Никомидію. Але з Божого Провидіння швидше, ніж дійшло послання те цареве в Амасію до ігемона, блаженна і свята Глафіра до Господа відійшла. Тому одного Василія-єпископа взяв ігемон, закував і до царя послав, а про Глафіру сповістив, що вже померла. Коли йшов Василій святий з Амасії до Никомидії, ішли за ним два диякони, Партеній і Теотим, усі ж на шляху багато зла від нечестивих і звіроподібних воїнів витерпіли. І коли в Никомидію прийшли, Божий раб Василій у темниці був замкнений, Партеній же і Теотин перебували в одного чоловіка, який поблизу темниці жив, на ім'я Єлпідифор, який був вірою християнин і дбав про подорожніх. Той Єлпідифор, усе про святого Василія довідавшись, сторожа темничного, знайомого свого, впросив золотом, щоб мати безборонний вхід для себе і обох дияконів в темницю до єпископа. І приходили до святого, коли хотіли, і щоденні співи разом з ним відправляли в темниці, а ще краще — нічні молитви. Перед тим днем, в який же мав стати перед царем на допит Василій святий, опівночі покликав сторожа і спитав його про дияконів своїх і про Єлпідифора. Той же із поспіхом прикликав їх до нього. Він же, за звичаєм, почав співати псалми Давидові, почавши з того десятка: «Пом'яни, Господи, Давида і всю покору його». І, співаючи инші псалми, коли дійшов до слів «Якщо спочину я на кінці моря, — то рука Твоя й там попровадить мене, і мене буде тримати правиця Твоя, Господи», ті слова, простягнувши руки вгору, тричі промовив зі сльозами. Диякони ж, бачивши святого сумного і слізного у молитві, засумнівалися, бо вважали, що єпископ їхній злякався мук, які мають йому бути. Той же довідався, як сказав, яким буде кінець його, як тіло його після страти в море вкинуть. Після закінчення псалмоспіву, коли день уже світав, сказав до дияконів: «Браття, спокуса від диявола, яка на нас насувається і через людей на нас наноситься, близько. Не бійтеся, не знемагайте від скорбот, які мають бути, але мужніми й непохитними залишайтеся у вірі, щоб неосоромленими виявитися у Прихід Господній. Хай не спить душевне око, зводьте його до Того, хто може спасти нас від смерти. Неухильно дивіться на Нього, бо сильний Він печаль у радість, плач у веселість, сльози в сміх, труди у спочинок обернути. Усе гарне й солодке світу цього майте за сміття заради Божого Сина Ісуса Христа, щоб Його спадкоємцями зі всіма святими стати, які насичуються насолодами царства Його. Знайте ж, діти мої, що цієї ночі явився мені сам Господь і сповістив, яким має бути кінець відходу мого і яку велич свою на мені, рабові своєму, вчинить, розповів. Тому не сумуйте, але, повернувшись у Христі, утвердіть братів. Євтихія ж, Калістового сина, виберіть собі єпископом замість мене, так-бо мені відкрив Господь, який благодаттю своєю і це злиденне моє тіло віддасть вам». Дияконам, що плакали гірко, звичне для них повчання додав, переконуючи їх, аби повернулися в Амасію. До Єлпідифора ж сказав: «Ти, брате, Богом вибраний, щоб служити братам гостинністю, аби за любов свою прийняти винагороду вічну на небесах. Вручаю тобі цих обох дітей моїх, не покидай їх, але разом з ними в скорботі будь і потрудися, коли покличе тебе Господь на службу свою». Коли відпустив святий від себе Єлпідифора й обох учнів своїх, звелів цар в'язня поставити перед собою на допит. І спершу за Глафіру вину на нього наклав, що, ту прийнявши, ховав у себе й не сповістив йому про неї. Святий же скоро належну відповідь дав йому і сміливими словами зрушив його на гнів, і звелів цар знову відвести святого до темниці. Тоді послав до нього тривуна, кажучи: «Прощу тебе за Глафіру, ще ж і почестями великими вшаную, якщо мені підкоришся і богам моїм принесеш жертви. Зроблю тебе старійшиною над жерцями, що тут є». Угодник же Божий Василій відповів тривунові, кажучи: «Так скажи цареві: «Якщо б ти захотів дати мені й ціле царство твоє, ніколи ж не зможеш дати мені стільки, скільки від мене забрати хочеш. Коли від Бога живого відлучити мене, до бісів душозгубних приєднати намагаєшся і від безконечної безсмертної хочеш віддалити слави, наповнити мене тимчасовими і швидкогинучими почестями, — знай: їхня ж доброта мерзотна і світлість їхня — пітьма безпросвітна. Але якщо хочеш мене, доброго радника, послухати, краще покорися мені і повернися, звідки зійшов. І до Христа, якого ти відрікся, до Нього в смиренні припади: добрий Бог наш, і нема милостивішого від Нього, праведного і преподобного Спасителя. Тому покайся і від спустошливих діл відійди, щоб за твоє безумство не найшло на тебе зло від праведного Судді, на якого ж ти, відрікаючись, сказав, що не є Він Богом». Такі слова святого тривун сповістив цареві. Він же сказав до тривуна: «Скажіть йому знову, радячи покоритися волі нашій, може, якось вмовиться. Якщо ж ні, то, відтявши йому голову, вкиньте в море, побачимо, чи той галилеєць вирятувати його зможе». Знову тривун прийшов до святого і сказав: «Між життям і смертю нині ти, чоловіче. Одне з двох вибери: чи догодиш цареві, поклонившись його богам, чи знай, що до меча і втоплення в морі ти наблизився». Те чувши, святий утішився і відповів: «Я безсмертному моєму Цареві догоджати і Його заповідей дотримуватися намагаюся. Ті, що ви їх богами називаєте, бісами є, разом з ними й ті, що вірять у них. Істинний і єдиний Бог мій, який усім володіє, у час праведного свого Суду вкине їх у вогонь геєнський невгасимий, і в пітьму кромішню, де буде плач і скрегіт зубів. Робіть тому зі мною, що хочете, я не лише на страту і в морі (як же сказав ти) утоплення, але й на незліченні муки за Христа мого готовий. І доки дихання моє в мені, Бога, Творця мого, не відречуся, не стану вартий вогню всепоїдаючого». Із цих слів зрозумів тривун, що святого неможливо переконати і схилити до свого однодумства, звелів спершу бити його, тоді відтяти голову і вкинути в море. Таким-бо чином більшість християн, найкращих пастирів Божого стада, убивши, рибам на поїдання передав. Мученик же Христовий Василій, биття приймаючи з радістю, сказав: «Ні скорбота, ні скрута, ані великі муки, ні вогонь, ні меч, ні смерть не зможуть мене відлучити від любови Христової, Він-бо сильний від усіх мене врятувати». Коли ж ведений був на смерть, співав псалми Давидові, а Єлпідифор ішов за ним разом з дияконами і деякими християнами. І коли на домовлене місце прийшли, Єлпідифор дав воїнам декілька срібняків, просив їх, щоб дозволили Василієві порозмовляти трохи зі знайомими своїми. Коли ж вони не боронили, божественний Христовий служитель на березі морському схилив свої коліна і простягнув руки вгору, помолився до Бога, кажучи так: «Ти, що небесні створив сили, простягнув небо, як шкіру, землю ж на водах зас