ською, грецькою і пермською. Тоді днем за днем росло і більше примножувалося в ньому божественне те бажання іти проповідувати в Пермію, багато про те з постом і сльозами молився до Бога, щоб за своєю доброю волею влаштував путь його. І пішов спершу до вищезгаданого єпископа Коломенського Герасима, який був тоді в Москві намісником митрополії Руської без митрополита. І відкрив йому думку свою, і бажання серця свого велике розповів, аби невірним проповідувати й або навернути їх до Христа Бога, або самому від них постраждати й покласти голову свою за Спасителя нашого, аби сповнилося слово апостола, який каже: "Вам дарувалося в Христі не лише у Нього вірити, але і за Нього страждати». І просив Стефан блаженний від єпископа благословення в путь намірену. Той же здивувався такому його до Христа прагненню і спасення душ людських бажанню і, пізнавши Божий у ньому на те діло поклик і Духа Святого дію, прославив Владику Христа і благословив Стефана блаженного. Давши йому з мощів святих, і антимінси, і миро святе, й инше потрібне для освячення церкви, відпустив з миром. Взяв же преподобний і грамоти з Москви, і пішов новий апостол у Пермську землю, де ж не ходили добрі ноги учнів Христових, не дійшло слово і проповідь святих апостолів, де ані сліду не було богорозуміння і богошанування, ані ім'я Боже не називалося, але все було безбожне і пітьмою крайнього безумства й осліплення потьмарене. Досягнувши тої землі, пролив належні до Господа молитви і почав, як вівця посеред вовків, посеред роду бунтівливого і розбещеного ходити й проповідувати Христа, істинного Бога, і вчити християнської віри, щоб вірили в Того, хто створив небо, і землю, і все творіння видиме і невидиме. Деякі-бо, чувши його проповідь, спершу дивувалися його новому ученню, тоді помалу починали пізнавати істину, і приймали святу віру, і хрестилися, і трималися Божого раба, училися і наставлялися від нього на путь спасення. Більше ж таких було, що навіть слухати його не хотіли, а шкоди йому чинили багато. Одні-бо насміхалися з нього, инші ж словами образливими дошкуляли, а инші з палицями нападали, щоб убити його. Инші ж спалити його хотіли, храбузиння і солому збирали на вогонь, але правиця Божа покривала його, захищала раба свого від убивчих рук смерти задля більшого прославлення Імени свого святого. Переконавши й охрестивши стільки душ і спочатку мале стадо словесних овець Христових приведених зібравши, побудував церкву гарну на місці, що було поблизу гирла ріки Віми, притоки більшої ріки Вичегди, де пізніше збудовано обитель і названо єпископією. Церкву ж ту освятив в ім'я Пречистої Богородиці, чесного і славного її Благовіщення — на початок хрещення землі Пермської, що й благовіщенням початку нашого спасення було. І молився в церкві тій щодня і щоночі про навернення людей невірних, зі сльозами кажучи: «Збери, Господи, людей своїх розгублених, овець заблукалих, і введи до Церкви святої Твоєї, і зарахуй їх до вибраного свого стада». Не переставав же апостольськи учити їх, завжди наказуючи і просячи, відвертаючи від блуду і наставляючи їх на шлях праведний. Але потьмарені люди нелегко вірили словам його, більше ж гнівалися на нього і ненавиділи його, що старався благодіяти душам їхнім. Одного дня раб Божий Стефан помолився до Господа, пішов на місце, де відома кумирниця збудована була, і запалив її, і згоріла з ідолами, нікого ж з ідолослужителів не було, щоб загасити її. А святий, не втікаючи, сів біля згоряючої на попіл кумирниці тої, чекаючи, що йому має бути від невірних. Ідолопоклонники ж, довідавшись про горіння кумирниці своєї, збіглися до неї зі сокирами і палицями. І побачивши, що вже впала і догоряла, і святого Стефана, що там сидів, кинулися на нього гнівно з криком великим, безчинними голосами викрикаючи й обступивши його звідусіль, сокирами й палицями хотіли убити його. Святий же нічого їм всупереч не казав, підніс руки свої на молитву, готуючись помирати, і зі сльозами до Бога взиваючи: «У руки Твої, Господи, передаю дух мій, покрий мене крилами Твоєї благости». І зразу народ той дикий змінив лють свою звірячу на лагідність овечу, і лишився цілим угодник Божий, не зранений ані не вдарений ні від кого. Одні-бо лагідністю його були переможені, одні влади московської боялися, не сміли згубити чоловіка, який з Москви до них прийшов, а найбільше зупинені і стримані були силою Бога, що не дає жезла грішних на жереб своїх праведних. Став же блаженний Стефан на місці нарочитім, почав промовляти до люду невірного, кажучи: «О люди! Коли відступите від зваби бісівської, щоб уникнути суду і вогню вічного? Для чого поклоняєтеся ідолам і називаєте їх богами вашими? Вони є ділом рук ваших, і якщо й уста мають, проте не говорять, вуха мають — і нічого не чують, очі мають, але не бачать, ані не вдихають ніздрями, не торкаються руками, ані ногами не ходять, не проголошують гортанями своїми, не приймають жертв, що їм приносите, не їдять, не п'ють, не помагають нікому — ось-бо ані собі не помогли, згоріли вогнем і в попіл перетворилися. Якби були богами, то чому не загасили вогненної сили, не втекли з полум'я, не сказали нічого супротивного тому, хто палив їх, ані не вчинили йому якоїсь помсти? Як-бо може зробити щось дерево бездушне? А ви поклоняєтеся їм, німим, сліпим, глухим, бездушним, ділу рук ваших. Усвідомте блуд ваш і звабу й покиньте ту згубну суєту, пізнайте ж єдиного істинного Бога, в якого ж християни вірять, до Нього приступіть і просвітіться, Він бо є Тим, хто утвердив небо, заснував землю, утримує все живе й керує всім світом, усе бачить і все чує, і кожну потребу знає, і про всіх думає, усім є помічником і охоронцем, і нема иншого Бога, окрім того. Тому ж, о мужі пермські, брати, і отці, і діти, послухайте мене, бо добра вам хочу, і повірте в Господа нашого Ісуса Христа, якого я проповідую. Кажу-бо вам правду, що коли повірите й охреститеся, спасенні будете й отримаєте Небесне Царство. Якщо ж не ймете віри і не охреститеся, осуджені будете на муку вічну». Те й більше він говорив і вчив, багатьох переконував — і вірити починали, і до хрещення приступали, і примножувалося число вірних день за днем, і росла церква Христова в Пермії. Преподобний же Стефан, де бачив багато зібраних людей невірних, приходив туди і, ставши посеред них, учив. Часом же вони зі старцями своїми, і з волхвами, і з усіма найвідомішими мужами, зібравшись, приходили до преподобного і сперечалися з ним про віру, і у всьому були переможені благочестям уст його. А найбільше приходили невірні перм'яни до новоствореної церкви — не задля молитви ані заради спасення, але бачити хотіли красу будівлі церковної, і красу всередині церкви, чого ніколи не бачили, і дивувалися, споглядаючи прикраси святого храму. Відходячи ж, говорили один до одного: «Великим є, як же бачимо, Бог християнський, більший від богів наших». Часом же, зібравшись, радилися між собою, кажучи: «Якщо не накладемо йому рани і не проженемо його від себе, то весь край наш наповнить ученням своїм і зруйнує древні храми, і жертовники богів наших, не можемо-бо словами з ним змагатися, хіба насилу проженемо його звідси». Инші казали: «Як його бити і прогнати, коли прийшов з Москви і має грамоти?» Инші казали: «Якби він почав бій, у той час добре нам було б його бити. Однак поганий має звичай — не починає бійки, але від нас чекає, щоб ми почали його швидше бити, аби мати на нас причину скарги до Москви. Якщо б він посмів когось з нас ударити, в ту годину розшматували б ми його і мали б оправдання, що він напав на нас. Але тому, що він нам, які його ображають, нічого гнівного супроти не говорить, не докоряє, не ображає, але з покорою все терпить, тому не відаємо, що маємо йому зробити». Так багато радившись і нічого не вирішивши, розходилися, і сповнювалося слово написане: «Якщо раду радите — зруйнує її Господь». І було видно, як розділилися пермські люди надвоє: одні були християнами новоохрещеними, инші ж — ідолопоклонниками; і ненавиділи невірні вірних, ображали ж, і насміхалися, і дошкуляли, напасті й кривди їм робили, не даючи християнам мирно жити. Через те преподобний Стефан болів серцем дуже, бачачи, як вірних кривдять невірні, і часто за те вдень і вночі молився зі сльозами до людинолюбця Бога, аби захищав новозібране стадо божественним своїм покровом, нечестивих же щоб всесильною своєю рукою забрав із диявольських сітей і привів до пізнання істини. Тоді людинолюбець Бог, бажаючи всім до спасення і до розуму правдивого прийти, бачачи труди й терпіння угодника свого і чуючи його ненастанні зі сльозами молитви, благозволив Пермській землі охрещеній бути світлом святої віри. І послав народові тому духа розчулення, як же колись тим, що Петрову проповідь слухали, про що написано в Діяннях Апостольських: «Ті, що слухали, розчулилися серцем і сказали до Петра та до инших апостолів: «Що робити нам, мужі-брати?» Зібралося багато пермського люду, старих і молодих, великих і малих, говорили між собою: «Чи бачите, браття, чоловіка цього, що з Руси прийшов? Чи чуєте слова його? Бачите терпіння його? Чи розумієте щедру його до нас любов? Ось у якій скруті перебуває і не відходить звідси. Які від нас прийняв образи, і приниження, і кривду, а він за те не прогнівався на нас, і ні одному з нас не сказав жодного злого слова, ані не свариться з нами, не б'ється, не має ніякого зла на нас, а лагідно і незлостиво все терпить, ще ж і радіє через завдан