Після закінчення злочестивого того соборища прикликав до себе цар ігуменів найвідоміших монастирів, серед них же був і божественний отець наш Микита, про якого нам слово. Спершу-бо ласкою зваблював їх на своє зловір'я, тоді, бачивши несхильних до його волі, у різних в'язницях замкнув їх, осібно кожного, і думав, що далі має з ними робити. І був преподобний Микита у в'язниці вельми смердючій днів багато, і саме те в'язничне смердюче ув'язнення було немалою для святого мукою. Ще ж до цього щодня приходили якісь люди, безчинні й безсоромні звичаєм та словом, що й імени людського не достойні. Вони словами образливими і встидними безчестили святого і докоряли йому, образу велику чинили старцеві. На те-бо спеціяльно єретики їх під'юдили, серед них же найзліший був один, Миколай на ім'я. Він найбільше безумством своїм засмучував преподобного, злословлячи на нього нечистими словами, допоки Миколаю тому батько його, що давно помер, не явився уві сні, кажучи: "Відійди від раба Божого". З тої-бо години зупинився Миколай у безчинстві своєму, і не лише сам не надокучав святому, а й иншим боронив. Коли ж пробув днів багато преподобний у в'язничному стражданні, звелів пар відвести його у вигнання у східні землі, у град Масалеон. Була ж у той час зима найлютіша, і велику біду терпів старець від морозу, і снігу, і вітрів, поганий маючи одяг. Ще ж і приставник той, що у вигнання вів, жорстокий і немилосердний вельми, втомив старця дорогою, швидко женучи, намагаючись за мало днів пройти велику відстань того шляху. Те ж зробив цар і з иншими чесними ігуменами, кожного окремо у вигнання послав. Тоді роздумав собі, що нічого не досягне, тримаючи у вигнанні тих, що були вище від усілякої скорботи, але ревнішими в дотриманні попередніх догматів їх зробить, — отож змінив свою раду, бо непостійний був розумом. І заледве п'ять днів преподобний Микита у вищеназваному граді у вигнанні прожив, як звелів його цар, також й инших ігуменів, знову у Візантію скоро повернути. І повертали святого швидшим від першого бігом, що ледве живий він залишився і від холоду великого, і від швидкої дорогою ходьби. Коли ж приведено було всіх ігуменів тих у Візантію, звелів цар залишити їх у загороді, допоки ж роздивиться, яким способом зможе їх притягнути до однодумства свого. Коли ж минула зима і свята велика Чотиридесятниця, після пресвітлого празника святої Пасхи віддав їх тому вищезгаданому Иоанові Граматику, який був наче устами диявола, ритором, щоб, як хотів, так їх мучив. Він же, у різних темницях окремо кожного замкнувши, утискав їх не менше, як же погани святих мучеників мучили. Були-бо в темниці тіснота, мряка, і сморід, і всіляка тяжка нужда, ані постелі там не було, ні жодних умов для відпочинку. Подавали ж їм через мале віконце хліб нечистий і гнилий, наче псам, і по одній онгії на день, аби лише не померли з голоду, і воду подавали каламутну і смердючу. Думав-бо той кат Йоан такою нуждою або перемогти отців і до зловір'я переконати, або заморити. Ще ж на більшу печаль преподобному Микиті учня його юного, на ім'я Теоктист, взяв злісний той Йоан і спрагою мучив. Тоді єретики злочестиві, бачивши отців тих, що воліють радше вмерти, ніж від свого відступити правовір'я, винайшли на них звабу таку, кажучи: "Нічого иншого від вас не потребуємо, лише щоб один раз із Теодотом-патріярхом у церкві причастилися святині, а понад те нічого ж не зробите. І так підете вільно кожний у свій монастир зі своєю вірою і мудруванням". Таким єретичним лукавством зваблювані, отці наче погоджувалися. Не в той час, але пізніше звабу пізнали, вельми покаялися і виправилися добре. Випустили ж їх кожного з осібного темничного затвору й ув'язнення, прийшли вони до преподобного отця Микити, радячи і просячи, щоб і він погодився приєднатися до Теодота, — і вийде тоді з в'язниці. Не погоджувався ж Микита святий покинути ув'язнення, яке Христа ради терпів, і послухати їх ніяк не хотів. Наполягали отці: "Не можна, — казали, — вийти нам звідси, тебе тут покинувши. Мала річ, яку від нас вимагають, — щоб лише причастилися з Теодотом, а віру нашу собі збережемо, будьмо розважливими в час цієї нужди, малим себе звільнимо, щоб не всі ми загинули". Коли так вони наполягали й довго примушували, вийшов Микита преподобний, хоч не хотів, — не від злостраждання втікаючи ані мук не боячись, але настійливого прохання отців тих послухавши і на сивину старости їхньої зглянувшись, схилився до переконування їхнього понад волю свою, бо коли життя і смерть перед ним лежали, воля його була вибрати за правовір'я смерть, а не життя. Проте послухав у той час чесну спільноту, їхні ж і віру праведну, і добродійне життя знав. Йшли всі разом до псевдопатріярха того, він же їх, щоб легко зловити і приєднати до себе, ввів у якусь молитовницю, зумисне іконами прикрашену, задля того щоб отці ті, бачивши ікони святі, вважали його патріярхом правовірним. Там Теодот літургісав, прийняли Причастя з рук його, чули з уст його слова такі: "Якщо хтось не шанує ікони Христові, анатема хай буде". Це ж він говорив не тому, що сам ікону Спасителеву шанував, але лицемірив перед ними, щоб не сумнівалися співпричасниками йому бути. Після того кожен у свій монастир пішов. Преподобний Микита сердечним зранився жалем через те, що з Теодотом-лжепатріярхом, лицемірним підлещувачем, причастився. Бо й мале з путі праведної відхилення святий собі за цілий блуд мав. Замислив тому втікати в инший край і там у прогрішенні своєму каятися. І, увійшовши в корабель, відплив на острів, що Проконнис називався. Тоді роздумав собі, що де було прогрішення, там і каятися годиться. Повернувся знову до Візантії і, відкрито ходячи по граді, учив без страху людей, щоб трималися праведних догм, на Сьомому Вселенському Соборі святими отцями встановлених. Довідавшись про те, цар прикликав святого до себе і сказав йому: "Чому ти не йшов у монастир свій, як же инші ігумени пішли? Чому один залишився, ідучи за волею своєю, нашому ж велінню, як же чую, не підкорившись? Ні за що не маєш владу нашу? Послухай веління нашого і йди в монастир свій, якщо ж ні, то мучити тебе звелю". Святий лагідним голосом відповів, кажучи: "Я, о царю, ані в монастир свій не піду, ані віри своєї не покину, але в ісповіданні своєму перебуваю і перебуватиму, у якому ж отці мої, єпископи святі православні, перебувають, вигнання і пута невинно від тебе терплять і, багатьом бідам віддавшись, захищають правовірну Церкву, у ній же стоїмо і хвалимося в надії Слави Божої. Знай же про мене відкрито, що не смерти боячись ані життя земне люблячи (Бог мені свідок) зробив те, чого не годилося чинити, а задля послуху скорився старцям — хоч не хотів, виконуючи волю їхню, причастився із лжепатріярхом Теодотом, про що жалію нині і каюся. Добре-бо знаєш, що віднині жодного нема в мене з вами єднання, але перебуваю у переданні святих отців, яке прийняв спершу. Роби ж мені, що хочеш, не сподівайся инше щось почути від мене". Бачив же цар незмінне його роздумування, віддав його такому собі Захарію, старійшині палат царських, що Манґана називалися, аби в кустодії тримати його, доки щодо нього подумає. Захарія ж, добрий і благочестивий муж, не лише нічим не скривдив старця, а й честь йому велику творив. Після того цар послав преподобного Микиту у вигнання на якийсь малий острів, що ім'ям святої мучениці Гликерії називався. Там-бо лежали святі її мощі і церква велика збудована була в ім'я її та монастир, який єретикуюча влада вручила одному євнухові на ім'я Антимій. Той чоловік недобрий був дуже, волхв, святотатець, злохитрий, неприязний, лукавий, гордий, немилосердний. Його ж через лють і погану вдачу Кліяфою називали тамтешні мешканці. Таким-бо тоді правління монастирське подавалося, щоб, владою світською утверджені, все перевернули за своїм бажанням. Той святого, присланого до нього, прийнявши і владу над ним від тих, що прислали, мавши, кривдив його, як міг. Замкнувши в найтіснішій темниці, весь час мучив угодника Божого, не даючи йому навіть виглянути, сам ключ темничний носив і через шпарину їжі йому дуже мало подавати наказував. Була-бо Антимові тому від вождів єретичних велика честь обіцяна, якщо Микиту змусить до однодумства з ними, через те найбільше надокучав святому окаянний, сподіваючись примусом схилити до єретичного мудрування. А преподобний таку кривду задля благочестя з любов'ю терпів. Бог же чудесною своєю благодаттю, яка в ньому діяла, запевняв його бути праведним, і святим, і чудотворним помічником людям у біді. Коли-бо вищезгаданий Захарія заради народних справ посланий був від царя в Тракійські землі, потрапив до рук варварських і в полон був заведений. Про те довідавшись, святий Михаїл, єпископ Синадс