тебе тут покинувши. Мала річ, яку від нас вимагають, — щоб лише причастилися з Теодотом, а віру нашу собі збережемо, будьмо розважливими в час цієї нужди, малим себе звільнимо, щоб не всі ми загинули". Коли так вони наполягали й довго примушували, вийшов Микита преподобний, хоч не хотів, — не від злостраждання втікаючи ані мук не боячись, але настійливого прохання отців тих послухавши і на сивину старости їхньої зглянувшись, схилився до переконування їхнього понад волю свою, бо коли життя і смерть перед ним лежали, воля його була вибрати за правовір'я смерть, а не життя. Проте послухав у той час чесну спільноту, їхні ж і віру праведну, і добродійне життя знав. Йшли всі разом до псевдопатріярха того, він же їх, щоб легко зловити і приєднати до себе, ввів у якусь молитовницю, зумисне іконами прикрашену, задля того щоб отці ті, бачивши ікони святі, вважали його патріярхом правовірним. Там Теодот літургісав, прийняли Причастя з рук його, чули з уст його слова такі: "Якщо хтось не шанує ікони Христові, анатема хай буде". Це ж він говорив не тому, що сам ікону Спасителеву шанував, але лицемірив перед ними, щоб не сумнівалися співпричасниками йому бути. Після того кожен у свій монастир пішов. Преподобний Микита сердечним зранився жалем через те, що з Теодотом-лжепатріярхом, лицемірним підлещувачем, причастився. Бо й мале з путі праведної відхилення святий собі за цілий блуд мав. Замислив тому втікати в инший край і там у прогрішенні своєму каятися. І, увійшовши в корабель, відплив на острів, що Проконнис називався. Тоді роздумав собі, що де було прогрішення, там і каятися годиться. Повернувся знову до Візантії і, відкрито ходячи по граді, учив без страху людей, щоб трималися праведних догм, на Сьомому Вселенському Соборі святими отцями встановлених. Довідавшись про те, цар прикликав святого до себе і сказав йому: "Чому ти не йшов у монастир свій, як же инші ігумени пішли? Чому один залишився, ідучи за волею своєю, нашому ж велінню, як же чую, не підкорившись? Ні за що не маєш владу нашу? Послухай веління нашого і йди в монастир свій, якщо ж ні, то мучити тебе звелю". Святий лагідним голосом відповів, кажучи: "Я, о царю, ані в монастир свій не піду, ані віри своєї не покину, але в ісповіданні своєму перебуваю і перебуватиму, у якому ж отці мої, єпископи святі православні, перебувають, вигнання і пута невинно від тебе терплять і, багатьом бідам віддавшись, захищають правовірну Церкву, у ній же стоїмо і хвалимося в надії Слави Божої. Знай же про мене відкрито, що не смерти боячись ані життя земне люблячи (Бог мені свідок) зробив те, чого не годилося чинити, а задля послуху скорився старцям — хоч не хотів, виконуючи волю їхню, причастився із лжепатріярхом Теодотом, про що жалію нині і каюся. Добре-бо знаєш, що віднині жодного нема в мене з вами єднання, але перебуваю у переданні святих отців, яке прийняв спершу. Роби ж мені, що хочеш, не сподівайся инше щось почути від мене". Бачив же цар незмінне його роздумування, віддав його такому собі Захарію, старійшині палат царських, що Манґана називалися, аби в кустодії тримати його, доки щодо нього подумає. Захарія ж, добрий і благочестивий муж, не лише нічим не скривдив старця, а й честь йому велику творив. Після того цар послав преподобного Микиту у вигнання на якийсь малий острів, що ім'ям святої мучениці Гликерії називався. Там-бо лежали святі її мощі і церква велика збудована була в ім'я її та монастир, який єретикуюча влада вручила одному євнухові на ім'я Антимій. Той чоловік недобрий був дуже, волхв, святотатець, злохитрий, неприязний, лукавий, гордий, немилосердний. Його ж через лють і погану вдачу Кліяфою називали тамтешні мешканці. Таким-бо тоді правління монастирське подавалося, щоб, владою світською утверджені, все перевернули за своїм бажанням. Той святого, присланого до нього, прийнявши і владу над ним від тих, що прислали, мавши, кривдив його, як міг. Замкнувши в найтіснішій темниці, весь час мучив угодника Божого, не даючи йому навіть виглянути, сам ключ темничний носив і через шпарину їжі йому дуже мало подавати наказував. Була-бо Антимові тому від вождів єретичних велика честь обіцяна, якщо Микиту змусить до однодумства з ними, через те найбільше надокучав святому окаянний, сподіваючись примусом схилити до єретичного мудрування. А преподобний таку кривду задля благочестя з любов'ю терпів. Бог же чудесною своєю благодаттю, яка в ньому діяла, запевняв його бути праведним, і святим, і чудотворним помічником людям у біді. Коли-бо вищезгаданий Захарія заради народних справ посланий був від царя в Тракійські землі, потрапив до рук варварських і в полон був заведений. Про те довідавшись, святий Михаїл, єпископ Синадський, якого у в'язниці також за правовір'я тримали, послав до преподобного Микити, сповіщаючи і кажучи: "Спільного нашого друга Захарію у варварський край відвели зв'язаного. Прошу тебе, молися за нього до Бога, можеш-бо в Нього вимолити". Святий же, таку вістку Прийнявши, печальний був дуже і цілий день той не куштував їжі, ввечері ж, взявши свічку від прислуговуючого йому брата Филипа, запалив і цілу ніч стояв на молитві за полоненого Захарію, випрошуючи благостиню Божу, щоб звільнив його з рук варварських. І прийняв сповіщення від Бога, що скоро Захарія на свободу вийде. Зранку ж прийшов Филип, знайшов отця лицем веселого і духом радіс ного. І спитав його, кажучи: "Вчора я пішов від тебе дуже печального і скорботного, нині ж бачу тебе, отче, радісним. Прошу тебе, розкажи мені причину такої твоєї від печалі в радість переміни". Відповів святий: "Через Захарію, друга нашого, радію, бо скоро його тут побачимо". І було так: через небагато днів уклав мир цар грецький з варварами. І віддавали полонених на обмін з обох сторін. Не згадав же цар про Захарію, посилаючи на обмін полонених, довідався-бо вже про нього, що догм Сьомого Собору тримається і правовірним помагає, через те у варварських руках його залишив, аби загинув там. Коли відпустили варвари багато грецьких полонених, князь варварський до Захарії, що залишився, сказав: "Чи хочеш до себе піти?" Той же відповів: "І дуже хотів би, але не забажалося цареві нашому визволити мене з полону цього". Сказав князь: "Я тебе звільняю, іди, якщо хочеш". Захарія, бачивши таку несподівану варварського князя до себе милість, пізнав, що то сам Бог влаштував, вмолений за нього святими отцями, їм же колись благодіяв. І, прийнявши дерзновення, сказав до князя: "Якщо захочеш відпустити мене на свободу, то даруй мені і другого, що зі мною в путах був, полоненого, однойменного мені і з одного краю". Князь же сказав: "Візьми й того, і йдіть собі з миром". Так Захарія звільнений був, прийшов із другом своїм на той острів до преподобного отця Микити, віддаючи йому дяку за святі його молитви, за які визволив його Бог з полону варварського. Але й инше преславне святий той отець сподіяв чудо: трьох мужів, братів по крові, які морем плавали в одному човні, від хвиль, що несподівано вночі піднялися, і від конечного потоплення визволив своєю належною за них до Бога молитвою і на сушу вивів здорових. Так сам в путах, наче якийсь полонений, і в біді будучи, инших від пут і біди визволяв чудом. Перепровадив же преподобний у злостражданні тому темничному шість літ — аж до загибелі богопротивного царя Лева Вірменина, його ж власні воїни несподівано убили. Настав після нього Михаїл з Аморії, прозваний Травлій чи Валвос. І випускали Отців Святих з ув'язнення і вигнання на свободу, тоді і преподобний отець Микита, ігумен Мидикійського монастиря, відпущений вийшов, без крови мученик, нездоланний православ'я ісповідник, воїн Христовий непереможний. І не пішов у свій монастир, але безмовно хотів жити — оселився на якомусь усамітненому місці поблизу Візантії з північного боку. Там трохи часу після довгого злостраждання прожив, багатьом вельми цілющою благодаттю чудесно благодіяв і до кончини своєї наблизився. І після багатостраждальних у вигнанні трудів розхворівся останньою хворобою, і причастився Божественних Таїнств у день суботній. Коли ж неділя світала, переставився до Господа в 3-ій день ксандика-місця, тобто квітня. І зразу чути було про успення його святе у Царському граді й околицях. І зібралося скоро з граду і звідусіль багато людей обох статей, обох чинів, духовного і світського, і братів з Мидикійського монастиря та инших монастирів. Прийшли ж і два єпископи — святий Теофіл Ефеський і святий Иосиф Тесалонікійський. І, за звичаєм спорядивши чесного святого отця тіло і в раці поклавши, несли в корабель і до монастиря його Мидикійського відвезли. Зустрів же на березі труну преподобного Микити блаженний Павло, єпископ Плусіядський, з багатьма ченцями і мирянами, і, взявши на плечі, несли до монастиря. Чуд немало на шляху діялося: недужі-бо отримували зцілення, і духи лукаві з людей проганялися. Жінка одна довгий час була кровоточива — лише торкнулася святих преподобного мощей, зразу отримала зцілення. Весь же собор псалми і пісні відповідні співав, поклали преподобного у гробі святого отця Никифора, який спочив перед тим, першого тої обителі ігумена, з лівого боку паперті. Багато ж і після поховання його чуд відбувалося і зцілень тим, хто з вірою приходив, — подавалися на славу Христа, Бога нашого, що у святих своїх прославляється. Йому ж разом з Отцем і Святим Духом нехай буде від усіх честь, і слава, і поклоніння нині, і завжди, і наві