турбота — щоб умертвити своє тіло. Їжу ж мали немаліючу — слова Божі. Годували ж тіло хлібом і водою, як же кожному була до Божої любови спрага. Це бачивши, Зосима скористав вельми, зважуючись на майбутній подвиг. Коли днів багато минуло, зблизився час святого Великого посту, ворота ж монастирські замкнені були завжди і ніколи не відчинялися, хіба лише коли хтось із них виходив, посланий задля спільної потреби. Пустельне було місце, і не лише инші туди не входили, а й миряни про нього не знали. Був же такий у монастирі тому чин, задля якого Бог і Зосиму туди привів. У першу неділю посту відправляв пресвітер Святу Літургію, і всі причасниками були Пречистого Тіла і Крови Христа, Бога нашого, і трохи з їжі пісної куштували. Після того збиралися в церкві і, створивши молитву належно і поклонів колінних достатньо, цілували старці один одного і кожний ігумена, з поклоном, просячи благословення і молитов, які б помагали і супроводжували в подвигу, який перед ними лежав. Коли це було, ворота монастирські відчиняли і співали в один голос: «Господь — моє світло і моє спасення, кого маю боятися. Господь — захисник життя мого, кого маю страхатися». І далі той псалом до кінця. Виходили всі в пустелю, одного чи двох братів для охорони монастиря залишивши, — не для того, щоб охороняти маєтки, які були всередині, не було-бо що там злодіям красти, але щоб церква без Служби Божої не залишалася. І переходили ріку Йордан. Кожний ніс собі їжу, хто яку міг і хотів, для потреби тілесної помірну: один — трохи хліба, инший — смокви, инший — фініки, ще инший — сочиво, намочене у воді, а инший же — нічого, лише тіло своє і лахміття, в яке був одягнений. Їли ж, коли природа тіла примушувала, зілля, що росте в пустелі. Так Йордан перейшовши, розлучалися далеко один від одного і не відали, де хто постить чи як подвизається. Якщо ж траплялося побачити комусь, що хтось до когось іде, зразу ухилялися в инший бік і жили в собі, співали Богові завжди і дуже мало в обумовлений час споживали їжі. Так цілий піст закінчивши, поверталися до монастиря в неділю, що перед Воскресенням Христовим, його ж передпразднество тоді з квітоносінням Церква святкувати прийняла. Кожний мав труду свого свідком совість свою, яка свідчила, що робив. І зовсім ніхто не питав иншого, як і яким чином подвиг здійснив: такий був устав монастиря того. Тоді-бо й Зосима, за звичаєм монастирським, перейшов Йордан, трохи з їжі несучи заради потреби тілесної, і одяг, в який одягнений був. Правило ж своє молитовне здійснював, через пустелю ходячи, і в час їди те, що до потреби природної належало, обережно сповнював, сну ж мало мав. Уночі, на землю схилившись і сівши трохи, спочивав там, де нічна година його застала. Вельми ж рано знову вставав, свій триб здійснюючи. Захотів же увійти у внутрішню пустелю, сподіваючись знайти когось з отців, що там подвизаються, аби від нього користь прийняти. І додалося йому бажання до бажання, йшов же двадцять днів, став трохи в дорозі й обернувся на схід, співаючи час шостий, творячи звичні молитви. Зупинявся-бо трохи в дорозі в часі правила свого, щогодини співаючи і б'ючи поклони. Коли ж стояв, співаючи, побачив з правого боку тінь, наче від людського тіла, спершу настрашився, думаючи, що бачить примару бісівську, і затремтів. Тоді знаменувався знаменням хресним і страх відклав. Уже закінчуючи свою молитву, повернувся очима на південь і бачив щось, що йшло наге тілом і чорне від засмаги, волосся мало на голові біле, наче вовна, і коротке, що лише до шиї сягало. Це бачивши, Зосима почав бігти в той бік, в якому те бачив, радіючи радістю великою: не бачив у ті дні людини ані когось живого. Коли ж те видіння Зосиму здалеку побачило, почало бігти і забігло в найглибшу пустелю. Зосима ж, наче забувши свою старість і втому дорожню, швидко біг, хотівши досягнути те, що бігло. Він-бо гонив, а воно бігло, був же біг Зосими швидший від того, що втікало. Коли наблизився, що можна було вже і голос чути, Зосима почав кричати зі сльозами, кажучи: «Чому втікаєш від мене, старця грішного, рабе істинного Бога, задля якого в пустелі цій живеш? Почекай мене, недостойного і немічного, почекай задля надії винагороди за твої труди. Стань і подай мені, старцеві, молитву свою і благословення задля Бога, який нікого не цурався». Коли це Зосима зі сльозами говорив, були близько один від одного, біжучи до місця, де наче потік сухий виднівся. Коли ж наблизилися до того місця, те, що втікало, перейшло на инший бік. Зосима ж стомився і до нього бігти не зміг, став по цьому боці потоку та додав до сліз сльози і до зойку зойк, що більше, ніж зблизька, ридання було чути. Тоді те бігуче тіло голос такий випустило: «Авво Зосимо, пробач мені, Господа ради, бо не можу, вернувшись, явитися перед тобою: я-бо жінка нага, як же бачиш, і сором тілесний непокритий маю. Але якщо хочеш мені, жінці грішній, молитву свою і благословення подати, кинь мені щось з одягу свого, щоб покрила я наготу свою і, вернувшись до тебе, молитву від тебе прийняла». Тоді трепет і страх великий, жах же розуму охопив Зосиму, бо почув, що на ім'я його кличе та, яка його ніколи не бачила і про нього ніколи не чула.