«Я, отче, народжена в Єгипті. Коли мала дванадцять років і ще живими були мої батьки, відкинула їхню любов і пішла до Олександрії. Як дівство своє розтлила і нестримне та ненаситне почала чинити любодіяння — соромлюся навіть подумати, не лише багато говорити, проте найголовніше швидко скажу, щоб довідався ти про нестримність плоті моєї. Сімнадцять років і більше провела в блудодіянні, не задля дару чи винагороди якоїсь, бо від тих, що давали мені, не хотіла приймати: так собі подумала, що більше здобуду тих, які будуть до мене приходити задарма і сповнювати моє тілесне бажання. Не думай собі, що багатою була і не брала, — в убогості жила й багато разів голодна кужіль пряла, — розпалення ж мала ненаситне завжди в багні блудному валятися. Те бо і вважала життям, щоб завжди чинити безчестя єства. Так живучи, побачила якось у час жнив людей, багато чоловіків, ливійців та єгиптян, які йшли до моря. Спитала ж тоді одного, що трапився мені: «Куди ідуть мужі ці з поспіхом?» Він же мені сказав: «До Єрусалиму задля Воздвиження чесного і животворного хреста, яке не через багато днів Церква буде святкувати». І сказала я до нього: «Чи візьмуть і мене, якщо піду з ними?». Він же сказав: «Якщо маєш заплату і їжу, ніхто тобі не боронить». Я ж сказала до нього: «Справді, брате, ні грошей не маю, ані їжі, але піду і я, і увійду в один корабель з ними, і годувати мене мають: тіло-бо своє дам їм за плату». Задля того хотіла з ними іти, отче, прости мені, щоб мати більше коханців, готових до пристрасти моєї. Кажу тобі, отче Зосимо, не примушуй мене розповідати про сором мій, жахаюся-бо, знає Господь, що оскверню і саме повітря словами своїми». Зосима ж, сльозами змочуючи землю, відповів їй: «Кажи задля Господа, о мати моя, кажи і не переставай про корисне мені розповідати». Вона до першого додала таке: «Той юнак, почувши нечистих моїх слів безсоромність, сміхом сповнився і пішов. Я ж, кинувши веретено, яке трапилося в той час носити, побігла до моря, де побачила тих, що йшли, і бачила деяких, що при морі стояли, числом близько десяти чоловіків чи більше, юних тілами, які виглядали придатними до похоті моєї. Були й инші, які раніше увійшли в корабель. І, за звичаєм своїм безсоромним, заскочила до них: «Візьміть, — казала, — і мене, куди самі вирушаєте. Не буду вам неприємною». Але й инші казала погані слова — зрушила всіх на сміх. Вони ж, безсоромність мою бачивши, взяли мене, ввели на корабель свій і почали плисти. А що відтоді було, як тобі розповім, о чоловіче Божий! Який язик вимовить чи слух прийме мої погані діла в дорозі і на кораблі, бо й тих, що не хотіли, я, окаянна, примушувала на гріх, нема-бо слова для нечистот, вимовних же і невимовних, яких я тоді була вчителькою. Повір мені, отче, жахаюся, як витримало море блуд мій. Як земля не розкрила уст своїх і живу мене в пекло не поглинула — скільки душ я сітями смертними зловила. Але думаю, що покаяння мого Бог шукав, не хотів смерти грішника, але чекав з довготерпінням навернення. Так-бо і з таким старанням я увійшла в Єрусалим і дні перед святом там перебувала, подібне першому чинила, навіть гірше. Не досить було мені хлопців, які були зі мною на кораблі і в дорозі, але й инших багатьох городян і подорожніх на ту скверну збирала. Коли ж надішло свято святого Воздвиження Чесного Хреста, я, як і спочатку, обходила все, душі юних ловлячи. Бачила ж, як дуже рано всі спільно сходилися до церкви, йшла і я зі всіма. І прийшла з ними до притвору церковного. І коли надійшла година святого Воздвиження Чесного Хреста Господнього, я намагалася увійти в церкву з людьми, тиснулася, але мене відтиснули і відкинули. У тисняві з трудом великим і силою наблизилася до дверей церковних і я, окаянна. Коли ж на поріг дверей ступила, инші всі безборонно увійшли, а мені якась божественна сила боронила, не пускала увійти. І знову я спробувала, але відкинена була і одна в притворі відкинена стояла. Думала ж, що через жіночу неміч це трапилося, знову до инших, що заходили, приєдналася і намагалася увійти, але трудилася марно. І знову, коли нога моя грішна порогу торкнулася, церква всіх приймала, нікому не боронила, мене ж одну, окаянну, не приймала. Наче воїнів багато, на те влаштованих, щоб вхід до неї боронити, так мене раптова якась спиняла сила — і знову я опинялася в притворі. Так три і чотири рази постраждала, старалася — і нічого не досягала, знемогла і ні до кого, хто заходив, приєднатися не могла (було ж і тіло моє від сили тиску вельми стомлене). У соромі і відчаї далі відступила і стала в якомусь куті притвору церковного. І заледве тоді прийшла до тями, якою була причина, що не давала мені бачити животворного дерева Хреста Господнього. Торкнулося серця мого очима світло розуму Спасителевого, Заповідь Господня світла, яка просвітлює душевні очі, показуючи мені, що багно діл моїх не дає мені в церкву увійти. Почала тоді я плакати, і ридати, і в груди битися, зітхання з глибини серця виносячи.