Блаженна та жінка, вільною ставши, вся віддалася Богові. Знайшла-бо й инших благоговійних жінок, які такий самий намір мали і духом горіли, до них єдинодушно приєдналася. І, роздавши всі маєтки свої убогим, скоро від світського життя разом з тими жінками відійшла і в одному відокремленому місці безмовне життя почала, пострижена від одного святого старця. Через три чи чотири роки переконали ті жінки Атанасію блаженну старійшинство над ними прийняти, хоч і не хотіла. Хоч ігуменею вони її називали, сама ж мала себе за найостаннішу, дотримуючись заповіді Господньої: «Той, хто хоче бути з вас більшим, слугою вам хай буде». Але яке слово чи яка мова може передати висоту її смирення: ні одній із жінок, які жили з нею, ніколи не дала послужити собі чи воду на руки злити, недостойною себе називаючи навіть перебувати з ними, а тим паче служби від них приймати недостойною себе вважала. Повстримність її була велика: трохи-бо хліба ячмінного і води в міру ввечері куштувала, але олії і вина, також і коров'ячого масла, і сиру, і риби не їла зовсім, лише у свято Різдва Христового і пресвітлого Воскресення те куштувати звикла, дякуючи Богові. У святу Чотиридесятницю та инші пости по два дні приймала їжу — не хліб, але трохи сирого зілля, пиття в ті пісні дні зовсім не куштувала. Постіллю її було каміння, на землі постелене, малою якоюсь полотниною жорсткою волосяною зверху покрите, на ньому спочивала і, як Давид, кожну ніч сльозами постіль свою змочувала. Божественне бажання всередині в ній горіло, самі сльози в псалмоспівах і молитвах настільки щедро, як потоки з джерела, виходили з очей її. Одяг її верхній був з рун овечих, на споді, на тілі, — жорстка волосяниця. Сну мало приймала, більшу ж частину ночі завжди проводила в молінні належному до Бога і в богомисленні. А вдень, коли сама, коли з иншими, Давидові псалми співала, намагалася жодної години не згубити без молитви й не звільнити уст своїх від славослів'я Божого, як же оспівує Давид: «Благословлю Господа повсякчас, завжди хвала Його в устах моїх». З того ж дня, коли в монастир увійшла, не скуштувала садового овоча аж до кончини своєї через повстримність. Багато ж печалей прийняла, старійшинствуючи над сестрами і піклуючись ними. Зі смирення ж і покори ніколи ні до одної не сказала якогось жорстокого чи докірливого слова, не вийшло з чесних її уст слово яке до когось безчесне — ні до малого, ні до великого, ні до раба, ні до вільного, хоч і багато разів чинили їй непослух, але терпіла все покірністю душевною і праведним серцем, на майбутню винагороду завжди взираючи. Після чотирьох років начальства свого Атанасія блаженна вирішила із сестрами переселитися звідти на инше пустельне безмовніше місце, де б могли легше працювати для Бога в мовчанні. Божим же наставленням зустріли одного ченця старого, пресвітерською й ігуменською честю вшанованого, на ім'я Матей, мужа воістину божественного і святого. Він, добрий їхній намір зрозумівши, показав їм таке, якого бажали, місце на тому ж Егейському острові, на горі одній пустельній, де була давня церква святого первомученика Стефана. Коли те місце преподобна Атанасія побачила, підходячи, сказала: «Я це місце внутрішніми очима давно бачила, і, думаю, ми тут далі будемо жити й помремо». Преподобний Матей, благословенням єпископа того краю, на тому місці при церкві святого Стефана влаштував мешкання блаженній Атанасії і сестрам її.