Коли ж наблизився святого Великого посту перший тиждень, зразу, за звичаєм і чином монастирським, помолившись, инші всі брати, співаючи, вийшли в пустелю. Зосима ж, недугою розпалений, змушений був затриматися в монастирі. Згадав же він преподобну, яка казала, що, хоч хотітиме, не зможе з обителі тої вийти. Але не через багато днів з недуги підвівшись, перебував у монастирі. Коли ж повернулися брати і зближався вечір Тайної Христової вечері, вчинив Зосима те, що йому заповіли: поклав у малу чашу з пречистого Тіла і Крови Христа, Бога нашого, поклав же у кошик і смокв трохи сушених, і фініків, і трохи сочива, намоченого у воді, і пішов у вечір дуже пізній та сів на березі Йордану, чекаючи преподобної. Свята затримувалася, Зосима не дрімав, але неухильно дивився в пустелю, чекаючи, щоб побачити усім серцем бажане. Говорив же собі старець, сидячи: "Чи недостойність моя не дає їй прийти, чи, прийшовши і не заставши мене, повернулася?" Так думаючи, зітхнув і заплакав і, очі на небо звівши, Бога молив, кажучи: "Не покидай мене, Владико. Нехай знову побачу лице те, яке Ти мене бачити сподобив. Хай не піду без нічого, несучи гріхи свої на викриття своє". Так зі сльозами помолився, на иншу думку прийшов, кажучи собі: "Що буде, коли прийде, а човна нема? Як Йордан перейде і до мене прийде, недостойного? Горе моїй недостойності! Горе мені, хто мені таке добро втратити вчинив!" Коли так думав старець, преподобна прийшла і на тому боці ріки стала, звідки йшла. Зосима ж встав, радіючи, і веселячись, і славлячи Бога, але ще з помислом боровся, що не може вона перейти Йордан. І бачив її, що знаменням хресним Йордан знаменувала (цілу-бо ніч тоді місяць світив), і разом з тим знаменням зійшла свята на воду і, йдучи по поверхні води, до нього зближалася. Він же хотів поклонитися їй, але вона не дала йому: ще по воді йдучи, сказала: "Що робиш, авво? Ти — священик і Божественні несеш Таїнства!" Він же послухав сказаного. Вона, зійшовши з води, сказала до старця: "Благослови, отче, благослови". Він же відповів з трепетом (жах його охопив через предивне видіння), сказав: "Воістину Бог правдивий, що обіцяв уподібнити собі тих, які себе за силою своєю очищують. Слава Тобі, Христе, Боже наш, що показав мені через рабу цю свою, на якій відстані стою я від міри досконалости". Коли він це сказав, просила вона його промовити Символ святої Віри: "Вірую в єдиного Бога..." І молитву Господню: "Отче наш, Ти, що є на небесах..." Коли закінчилася молитва, причастилася свята пречистих і животворних Христових Таїнств і, за звичаєм, привітала старця. Тоді, до неба руки звівши, зітхнула, просльозилася і вигукнула: "Нині відпускаєш рабу свою, Владико, за словом своїм з миром, щоб бачили очі мої спасення Твоє". І сказала до старця: "Прости, авво Зосимо, ще ж і друге моє бажання виконай. Іди нині в монастир свій, Божим миром бережений. Наступного ж року прийди знову в той же потік, де ми вперше розмовляли, прийди-бо, прийди, Господа ради, і знову побачиш мене, якщо воля Господня". Він же їй відповідав: "Хотів би, якщо можна, услід тобі ходити і бачити чесне лице твоє. Прошу ж тебе, зроби одне, що прошу в тебе я, старець: скуштуй трохи з їжі, яку я тут приніс". Це мовивши, показав їй, що мав принесене в кошику. Вона ж, кінчиками пальців сочива торкнувшись і три зерна взявши, у свої поклала уста й сказала: "Досить цієї благодаті духовної, яка береже єство душі нескверним". І знову сказала до старця: "Проси Господа за мене, отче мій, молися, згадуючи завжди моє окаянство". Він же поклонився перед ногами її і просив, щоб помолилася до Бога за Церкву, за царів і за нього. Це ж випросивши в неї зі сльозами, дав їй піти, сам стогнучи і ридаючи: не смів-бо її довше тримати, але якщо б і хотів — нестримною була. Вона ж, знову Йордан знаменувавши, перейшла його по поверхні води, як же і раніше. Старець повернувся, радістю і страхом великим одержимий, докоряючи собі і жаліючи, що імени преподобної не довідався, сподівався, проте, довідатися наступного року.