Коли минув рік, пішов Зосима знову в пустелю, все виконавши за звичаєм, і спішив до того предивного видіння. Коли ж перейшов вздовж пустелю і досягнув певних знаків, що показували місце, яке шукав, озирався праворуч, і ліворуч, і всюди дивився очима, наче ловець якийсь досвідчений, аби десь на добрий натрапити улов. Коли ж нізвідки нічого, що б рухалося, не бачив, почав обливати себе сльозами і, звівши очі на небо, молився до Бога, кажучи: "Покажи мені, Господи, скарб свій некрадений, який в пустелі цій сховав. Покажи мені, молюся, у плоті ангела, йому ж дорівнятися недостойний цілий світ". Так молячись, досягнув місця, яке потік знаменував, і, ставши на краю його, бачив з того боку, що на схід, преподобну, яка лежала мертва, руки, як же годилося, зігнені й обличчя на схід повернене мала. Прибіг до неї, ноги блаженної сльозами своїми умивав, ніякої-бо иншої частини тіла не посмів торкнутися. Плакав же довго і псалми, відповідні до часу тої потреби, промовив, сотворив молитву поховання і сказав собі: "Чи маю поховати преподобної тіло, чи не буде це неприємно блаженній?" І, таке в думці своїй говорячи, побачив при голові її напис на землі такий: "Поховай, авво Зосимо, на цьому місці смиренної Марії тіло. Віддай глину глині, молися до Господа за мене, що переставилася в місяць фармудій — по-єгипетськи, по-римськи квітень у перший день, у саму ніч Спасителевих Христових страстей, після причастя Божественної Тайної вечері». Цей напис прочитавши, старець спершу подумав: "Хто написав?" Вона-бо, як же казала, не знала письма. Проте втішився вельми, ім'я преподобної довідавшись. Пізнав же, що коли преподобна Божественних Таїнств при Йордані причастилася, зразу на місці тому була, де тоді ж і переставилася. І туди, куди він долав шлях, двадцять днів трудячись, туди за одну годину Марія прийшла і зразу до Бога перейшла. Славлячи ж Бога і сльозами зрошуючи землю і тіло преподобної, старець сказав собі: "Час, о старче Зосимо, наказане тобі виконати. Але як зробиш окаянне копання, в руках нічого не маючи?" І, це мовивши, бачив недалеко деревце мале, повалене в пустелі, яке взявши, почав ним копати. Земля ж була суха, ніяк не слухала старця, що трудився, копав, потом обливаючись, але нічого не міг досягти. Зітхнувши ж сильно з глибини духу, побачив лева великого, який перед тілом преподобної Марії стояв і ноги їй лизав. Його ж побачивши, затремтів, боячись звіра, більше ж, коли згадав слова блаженної, що ніколи звірів не бачила. Знаменувався ж хресним знаменням, повірив, що неушкодженим збереже його сила тої, що лежить. Лев же почав наближатися тихо до старця, лестячись рухами, наче цілуючи. Зосима ж сказав до лева: "Тому що, о звіре, велика ця звеліла мені поховати її тіло, я ж старий і не можу викопати гробу ані не маю знаряддя, щоб викопати потрібне, і на такій відстані від обителі не можу швидко повернутися і принести його, викопай ти кігтями своїми, щоб я віддав землі тіло преподобної". І зразу, слово це почувши, лев викопав передніми лапами яму, що достатньо було покрити поховання. Тоді знову старець, преподобної ноги сльозами омивши і багато просивши її за все помолитися, покрив землею тіло її, що наге було і нічого иншого не мало, окрім того одягу старого подертого, який раніше кинув Зосима, ним же Марія Покрила тоді деякі свого тіла частини. Тоді пішли обоє: лев у внутрішню пустелю, як ягня, тихо відлучився, Зосима ж до себе повернувся, благословляючи і хвалячи Христа, Бога нашого. І, прийшовши в монастир, усім монахам розповів про преподобну цю Марію, нічого не приховуючи, що бачив і чув від неї, аби всі, які чули, величі Божій дивувалися і зі страхом же, вірою і любов'ю творили пам'ять і шанували день переставлення преподобної цієї Марії. Йоан же, ігумен, знайшов деяких у монастирі, що потребували виправлення, за словами преподобної, і цих, допомогою Божою, виправив. Зосима, проживши богоугодно близько ста літ, закінчив в тому монастирі життя тимчасове і відійшов на вічне до Господа. І залишив монахам того монастиря не написане там це про преподобну Марію слово, яке вони один одному передава ли і на спільну користь пропонували повість слухачам. Щоб записана вона була дотепер, не чутно. Я ж (говорить Софроній святий), ненаписане прийнявши, у писаній повісті відкрив. Якщо хтось инший житіє цієї преподобної написав, краще знаючи, то ще на очі мої не потрапляло. Проте і я, наскільки зміг, за силою своєю написав, нічому понад правдиву повість не надавши переваги. Бог же, предивні творячи чуда і великими винагороджуючи дарами тих, що з вірою до нього прибігають, хай віддасть винагороду тим, що знаходять користь від цієї повісті, читають її і чують і намагаються передати її написаною. І сподобить їх благої частки Марії цієї блаженної зі всіма, що богомисленням і трудами добровгодили Йому від віку. Віддаймо ж і ми славу Богові, Цареві вічному, щоб і нас сподобив милість знайти в День Судний у Христі Ісусі, Господі нашому, Йому ж належить всіляка слава, честь, і держава, і поклоніння з Отцем, і пресвятим, і животворним Духом нині, і присно, і навіки-віків. Амінь.