Відтоді люди дбайливіше стерегли святого Івана вдень і вночі, сидячи біля патріяршого дому, одні за одним змінюючись, бачили-бо, що вороги шукають, щоб убити його. Коли ж настала П'ятдесятниця, прийшло цареве повеління Іванові йти у вигнання. Був-бо там один муж сановний, той порадив Іванові, аби вийшов потай од народу, щоб не учинилося бійки поміж людом та воїнами, на те приготовленими. "І будеш, — сказав, — винуватцем великого кровопролиття, повелено-бо взяти тебе силою, а що народ супротивиться, то почнеться бій". Іван же, те почувши, прикликав декого з улюблених своїх єпископів та клириків і блаженну дияконису Олімпіяду і, повчивши їх бути твердими у православній вірі, віддав їм останнє цілування. І плакали за ним гірко, він і сам заплакав і розлучився з ними жалісно та й вийшов малими дверима, що [вели] до моря, щоб не був звідомлений про те народ, там-таки й воїни його чекали — і схопили його. Тоді посадили в малу лодію і привезений був у Витинію, звідтіля ж далі в дорогу поведений був.
Після ж вигнання святого Івана, того ж дня, зайнявся вогонь у церкві від престолу не з якоїсь людської вини, а від Божого гніву, і раптово спалахнув, тоді у висоту взявся і по цілій церкві розлився. Подув же вітер великий, пішов полумень із церкви і понісся високо в повітря, минув торжисько і схилився, як міст, на палату, в якій синклитські ради чиняться, і спалив її до кінця. І бачено було чудо жахливе: вогонь, ніби одушевлений ув образі змія, кругом ходив, далекі поїдаючи храми, а церкви, які близько були, ті цілі залишилися, щоб від цього всім було звісно: не випадково, але гнівом Божим така пожежа учинилася за вигнання святого Івана Золотоустого, і за три години — від шостої дня до дев'ятої — багато чудових і довголітніх будов, і краси невимовної, і багатства незчисленного в попіл пішло. Не загинула жодна душа в усьому народі від тієї страшної пожежі, і казали всі, що через Іванове вигнання Бог вогнем покарав місто, бо неповинно прогнали угодника Божого. Вороги ж Іванові супротивно казали, мовлячи: "Однодумці Іванові церкву запалили". Через це багатьох схоплено, і єпархом міським, який елліном був вірою, спитані були муками, аж деякі померли, одначе жодної не знайшли людської вини того вогненного спалення, а тільки, що від гніву Божого.
Блаженний же Іван, ведений в ув'язнення, численні дістав образи від воїнів: повелено було царицею їм, хай би усяко намагалися його утискати в дорозі, щоб помер швидше. Посадили його на худобину без сідла і швидкий чинили хід, за один день проходячи шлях, який за два чи три дні проходити належало. Не давали йому в дорозі спокою та послабу й трохи, у простих і нечистих заїжджих дворах ночували, часом у юдейських домах, іноді в блудних, і численні при ньому неподобства чинили. Ніде не давали зайти йому до церкви, ще й словами докучали, докоряли, лаяли і пишний срібний оклад, на дорогу даний, забрали. З такими утисками ведений був в ув'язнення святий Іван Золотоустий. Коли ж траплялося їм іти повз міста, в яких Теофілові друзі, а Іванові вороги жили, то ті невимовні наруги йому чинили, інші й у місто зайти не пускали, а ще інші воїнів і погрозами, і дарами переконували, щоб численні чинили йому в дорозі кривди. Інде ж святі отці, почувши, що ведуть його в ув'язнення, виходили назустріч і ридали за ним, що такий учитель терпить вигнання без правди, про що сам згадує в посланні своїм із Курус до Кирияка, кажучи: "Численні скорботи мені в дорозі трапилися, але про них ніколи я не дбав. Коли ж прийшли у країну Кападокійську і в Таврокиликію, численні лики святих отців зустрічали нас — і не тільки, але й багато інокуючих дівиць струмки сліз проливали і гірко плакали, дивлячись на нас, ведених в ув'язнення. І говорили поміж себе: "Ліпше б було, щоб сонце загасло, аніж би вуста Іванові замовкли". І ці слова нітили й опечалювали мене більше, аніж бачив усіх, хто плакав заради мене. Про тих-бо всіх, скільки їх зустрічалося, ніколи не мав я турбування". Це про себе сам святий написав.
Коли ж привели його в місто Кукус, що було в Аравії, прийняв його люб'язно в дім свій Аделфій, єпископ того міста, був-бо переконаний, щоб прийняти його, у видінні Божим одкровенням. І де Іван святий пробував, ученням своїм багатьох невірних приводив од ідолопоклонства до Христа. По тому надійшло повеління від цариці, щоб прогнаний був далі Іван у порожнє місце, що зветься Питиунт, котре лежало при березі Понтійського моря по сусідстві з буйними варварами. Взяли — бо його воїни й повели, а ведучи, також чинили всілякі кривди, як і раніше, щоб помер скоріше, по дощі та спеці без покриття його везли, не даючи заходити до міст і сіл, -такий шлях жорстокий проходив святий Іван у вигнанні своєму.