Після забиття святого Акепсима, за повелінням мучителевим, битий був пресвітер Йосип, і суддя волав: "Живий будеш, коли царевій повинуєшся волі!" Кричав і святий: "Один є Бог, і нема іншого, окрім Нього, в Ньому ж бо живемо, рухаємося і є ми, Йому віруємо і Його пошановуємо, про царське ж повеління не дбаємо!" Після ж довгого биття занеміг і став нібито мертвий. Гадали всі, що помер, і виволокли його геть, на торжиську кинули, а коли побачили, що ще дихає, узяли й укинули до темниці.
Коли ж витягли святого Йосипа, князь до святого Аїтала почав говорити: "Ось життя і смерть, честь і безчестя перед очима твоїма, не вибирай собі гіршого, покинувши ліпше, не йди тим-таки шляхом, яким безумні пішли і прийняли кару достойну за ділами своїми. Ти ж моєї ради послухай, щоб сподобився великих почестей і прийняв дари від рук царських; коли ж не послухаєш мене, сам своєї пагуби винуватцем станеш". Святий же диякон відповів: "Великий мені був би сором перед небом та землею, коли б не тим-таки пішов шляхом, яким пішли переді мною отці мої. Якщо вони, старі літами та немічні плоттю, так мужньо постраждали, то я, молодший літами та міцніший тілом, мав би тимчасових цих мук боятися? Не боюся смерті Христа ради, котрий за мене помер, не хочу заради дочасного життя погубити життя вічне, не продам благочестя свого за дари й честі ваші!" Тоді князь сказав із ярістю до наближених: "Візьміть і бийте його більше за перших". Святий же мовить: "Смердячий псе й нечисте, ці муки лишень малодушних пострашують, а не тих, котрі є міцні мужі, їхня-бо душа розпалена Христовим бажанням". І почали бити вельми святого Аїтала. Князь же дивувався, до своїх говорячи: "Що це воно, адже християни неважать це життя, а смерті, як щасливого життя бажають?" І кажуть йому наближені: "Мають передане від отців своїх учення, яке вістить, що інший світ ліпший є значно від цього. Вони ж, віруючи тому вченню, не дбають про цей світ, сподіваючись на ліпший, і через це самовільно смерть собі вибирають". Такою бесідою вправлявся князь зі своїми, і довго це тяглося, святий же в той час безчисленні приймав рани.
Тоді князь, ніби милосердним являючись, повелів перестати бити і рече до святого: "Повинися волі царській і здоровий будеш, є ж бо у нас лікарі, котрі невдовзі зможуть усі рани твої зцілити". Відповідає святий: "Коли б навіть одним словом зміг би ти зцілити мене від ран, то не повинувався б я беззаконню вашому". Князь же мовить: "Спокушаючи, я це прорік; коли б і повинився ти, неможливо тебе від таких і стількох ран цілим зробити, хіба тільки однією смертю зцілишся; будеш-бо у приклад усім християнам: хай не дерзають противитися цареві та безчестити князів його". Святий же відповідає: "Беззаконний судде, хоча і завше говориш брехню, тепер же, не бажаючи, правду вирік, що прикладом я є всім християнам мужності та великодушшя, багато-бо на мене, як на живий образ, позирають і, міцне моє по Христі страждання бачачи, сповнюються ревності до Господа, Бога свого, і на такі ж за Нього дерзнуть муки". Князь же, чудячись на такі його мужність і терпіння, зирнув на наближеного одного улюбленого друга, на ймення Адесха, котрий був із міста, названого Арвил, і каже до нього: "Християн тих обох, Йосипа та Аїтала, візьми до свого міста і вчини, щоб були від своїх-таки християн камінням побиті", — це через те не захотів мечем усікти їх, щоб християнські вчителі прийняли кончину від християнських-таки рук.
Адесх поклав їх на тварин, як снопи чи дерево бездушне, — не могли-бо ані ходити, ані сидіти — всі вуди їхні були розслаблені від безчисленних мук; коли потрібно було спочити чи переночувати, то ніби мертві тіла із тварин знімали і на землю клали, не могли-бо ані руками, ані ногами рушити, ніби умертвіли, биттям сокрушені. І коли хто, милість являючи, бажав дати їм їжі чи трохи води, то своїми руками у вуста їм укладали. І знову, піднявши їх із землі, клали на тварин і, як мертвих, прив'язавши, везли. Дійшли до Арвиламіста, у сморідну темницю вкинули їх і не дозволили нікому із християн приходити до них і турбуватися; загноїлися їхні рани вельми і текли гній та кров із їхніх виразок — не було кому перев'язати ран їхніх чи на інший бік перевернути, чи чашею води студеної напоїти. Так святі Бога ради страждали.
Була в місті тому одна жінка вірна і свята, на ймення Снандулія, котра таємно підживляла страждущих у темниці Христа ради. Вона, довідавшися про Йосипа та Аїтала, що в темниці вони, прийшла з рабами своїми вночі і, давши багато золота сторожі, ввійшла до темниці і знайшла їх заледве живих, і не говорили вони нічого, тільки ледь-ледь дихали. Вмовила сторожу: хай дозволять їй узяти святих у дім її на малий час, обіцяючи, доки настане денне світло, знову принести їх до темниці. І дозволила їй сторожа. Вона ж бо взяла їх, понесла в дім, недалеко від темниці той був, і, поклавши їх на ложі, обмила виразки та чистим полотном обтерла їхню кров і розмазувала її по своєму тілі; відтак багатоцінним миром змазала їх і обв'язала струпи їхні, цілувала поламані їхні руки й ноги і плакала вельми над ними. Полегшали трохи болісті їхні. Йосип опритомнів і, зирнувши, побачив ту благочестиву жінку, котра над ним гірко ридала, й почав помалу говорити до неї: "Таке твоє добродіяння нам явлене, о свята жоно, доброприємне є Богові і нам, що за Нього страждають, але гірко за нас ридати не є пристойне, бо далеко відстоїть таке від істинної християнської надії та віри нашої". Жінка ж відповіла: "Радію з того, що дав вам Христос таку мужність, бо міцно перетерплюєте люті муки; більше-бо пораділа б, коли б побачила, що ви здійснили мучення до кінця. Плакати ж властиво єству людському, яке охоплене милосердям". Святий же Йосип рече до неї: "Одначе не подобає тобі за нас плакати, знай-бо, що, котрі Христа ради здобувають скорботи, вічні випрошують веселощі".