Преподобний же Антоній і ті, що з ним у печері були, перебували у великій печалі через нього і молили за нього Бога — Бог же почув молитву їхню ( "Коли праведні кличуть, — каже, — то їх чує Господь і з усіх утисків їхніх визволяє їх"). І побачив терпіння та смирення блаженного, навернув жорстоке серце батька його на милість до свойого сина. Бо звістили батькові отроки, кажучи, що вже четвертий день не бере блаженний їжі ані в одежу не вдягається. Почувши це, батько пожалів його і, застерігаючись, щоб не помер із голоду та холоду, закликав його і, люб'язно поцілувавши, відпустив у печеру. І сталася тоді річ дивна: плач, і ридання, і крик численний чувся, як за мертвим. Батько й мати плакали гірко за сином, бо позбувалися його; жінка гірко ридала за чоловіком, що розлучалася з ним; раби й рабині нарікали із криками за паном, що покидає їх, — і так усі зі слізьми проводжали його. Блаженний же Варлаам, як птиця, збавився із сіток ловців. Невдовзі дійшов до печери; його ж бо побачили преподобні отці, пораділи радістю великою і прославили Бога, що почув молитву їхню щодо нього.
По тому примножилося братії в печері десь до дванадцяти. Побачив преподобний Антоній великодушшя блаженного Варлаама та чесноту, що вивищувалась у ньому, вельми подякував Богові, що в доброквітучій юності старечі плоди віднаходяться і така благодать [і вирішив], що той іншим може стати вождем. Відтак за радою всієї братії, що була в печері, поставив його їм замість себе ігуменом, сам же, оскільки звик жити один, не терплячи всілякого сум'яття і суєти, переселився на іншого горба, що під новим монастирем, і там, викопавши печеру, поселивсь, у ній віддаючися безмовності і з єдиним пастирем, Богом, завжди бесідуючи, де і тепер чесне його тіло лежить. Преподобний же отець наш Варлаам прийняв начальство і з великими трудами почав подвига чинити, бо зібралося братії уже до двадцяти (більше-бо не могло вміститись у печері під час соборного славословія), прийняв благословення від преподобного Антонія і збудував малу дерев'яну церкву Успення Пресвятої Богородиці над печерою, щоб у ній братія, яка є безмовна у печері, збиралася на божественне співання, і від того усім було явлене те місце, бо раніше було не відоме нікому їхнє життя у печері.
По деяких літах великий князь Із'яслав Ярославич, названий у святому хрещенні Димитрій, на ім'я свого тезоіменитого святого великомученика Димитрія збудував кам'яну церкву і при ній улаштував монастиря. Преподобного ж отця нашого Варлаама, як наближеного до себе і вправного в іночих чеснотах, забрав із печери й поставив у своєму монастирі ігуменом, де преподобний добре й боговгодно пас стадо Христове, не змінюючи свого раніше початого правила, якого добре навчивсь у печері, найбільше ж навчав усіх та молив чинити подвига, і дбати про спасіння душі з усією старатливістю, і сумління завжди мати чисте й непорочне до Бога і ближнього. Бог же, бачачи старання й турботу преподобного про братію, збагачував їх усіма чеснотами.
До багатьох своїх подвигів приклав тут преподобний отець наш Варлаам і таке, що захотів відійти до святого міста Єрусалима. Знайшов-бо час щасливий і відійшов, а там обходив святі місця і повернувся до свого монастиря. І знову по якомусь часі пішов до Константинграду і там відвідав усі монастирі і, купивши все, що потрібно монастиреві, повернувся назад. Простуючи дорогою і вже в краях своїх бувши, впав у люту недугу і, діставшись до міста Володимира, вступив до монастиря, котрий був поблизу міста, звався він Свята Гора, і там помер із миром у Господі і життю кінця прийняв, заповівши перед кончиною тим, що були з ним, аби тіло його провели до Печерського монастиря і там поклали. Взяли іноки і все, що на потребу монастиря купив, щоб віддати в руки преподобного Теодосія, — так учинили за заповіддю блаженного. Його ж чесні мощі лежать донині в печері нетлінні. Молитвами його ж сподобімося й ми в дорозі життя цього все творити за Господньою заповіддю, наслідниками бути небесної нашої вітчизни у Христі Ісусі, Господі нашому, Йому ж слава із Отцем та Святим Духом навіки. Амінь.