Минув якийсь час, сів мучитель на судищі й послав воїнів у темницю, щоб вивели в'язнів Христових на друге спитування. Пішли воїни і знайшли святих, звільнених од вуз і здорових, — спочивали в мирі; і почали воїни кричати, дорікаючи сторожі й запитуючи: "Хто звільнив в'язнів?" Сторож же під клятвою звістив їм, що ніхто їх не звільняв, ніхто у темницю не входив, ані їжі, ні пиття їм не давав. Тоді знову зв'язали святих і повели до свого царя. Побачив їх цар здорових та лицем світлих і почудувався, що ані ранами, ані вузами, ані голодом, ані спрагою не зморилися, і почав казати, їм: "О окаянні, роздивітеся корисне вам, а переконавшись, принесіть жертви богам, щоб відпустив вас із честю". Святий же Євстатій мовив: "Не сподівайся доброго нашого наміра змінити ані лестивими словами, ані грізними страханнями та муками, ні про що ми не дбаємо, знаючи, що голі вийшли із черева матері нашої і голим нам належить відійти від марнотного цього життя". Цар же тоді повелів їх віддати звірам на зї'жу, і поведені були святі на арену, де мали бути з їдені від звірів. Пішов за ними й весь народ міста Никомидійського, серед нього було багато потаємних вірних, і рушили всі, бажаючи бачити їхню кончину. Коли ж поставили святих посеред арени, випустили на них два леви й три ведмеді, і всі, що дивилися, жахнулися від звіриного рикання. Святий же Євстатій співав, мовлячи: Спаси мене від пащі лев'ячої, А від рогу однорожця смирення наше, Я звіщатиму ймення Твоє своїм браттям, Буду хвалити Тебе серед церкви!Теспесій та Анатолій злякалися звіриного скреготу зубів; побачив Євстатій, що вони перестрашилися, і сказав до них: "Пощо жахаєтеся, брати мої, цих звірів? Чи ж бо не знаєте, що сильний Владика наш прискоромить звірину ярість, як прискоромив у рові Даниловім? Чи ж не пам'ятаєте слів ангелових, що обіцяв бути із нами в усіх стражданнях наших, оберігаючи нас?" Коли казав це святий Євстатій, кинулись леви і, прискочивши близько, стали, махаючи хвостами своїми, як пси, котрі знають пана свого. Євстатій-бо поклав руки свої на голови левів, погладжуючи їх, наче псів, і впокорив їх. Ведмеді ж схопилися з-поміж себе, один другого на землю кидали, а до святих мучеників ані не наблизилися. Люд же, який зібрався на видовище, побачивши те, закричав по-різному. Невірні казали: "Чародії це і волхвуванням усмирили звірів!", — а вірні волали: "Великий Бог християнський, Який загородив вуста звірам, щоб не шкодили святим рабам Його". Цар же повелів знову, схопивши святих мучеників, кинути їх у темницю, де святі знову ангельським відвідуванням були втішені, а манною укріплені.
У той час розболівся царевий син Максентій, і печальний був через те цар. Віддав мучеників комиту никейському, сказавши: "Веди цих християн у своє місто і принудь до поклоніння богам. І коли послухають, пришлеш їх до нас із честю, коли ж ні, то після багатьох мук заколи їх, як диких звірів. Узяв їх комит, повів зв'язаних у Никею, прийшов туди і знайшов жінку свою у хворобі — святих же мучеників повелів зачинити в темниці.
На ранок сів на судищі комит і вивів мучеників допитувати та й почав говорити до них: "Турбуюся щодо вас вельми, о люди, і хочу помилувати вас та й відпустити до царя, щоб прийняли від нього честь. Йміте мені віру, як своєму другові, і, послухавши мене, принесіть богам жертви". Відповіли святі: "Молимося Господу нашому Ісусові Христу, щоб зберіг нас непорочних у вірі, яку подав нам, у ній-бо готові ми померти, і хай не попустить нам відступити від Нього і впасти у погибель, у якій ви гинете". Ті слова почув комит, збісився від ярості і повелів повісити їх за ноги стрімголов і залізними кігтями шарпати, а коли шарпали їх довго, і кров їхня, як потік, лилася, і плоть розривалася, а кістки оголилися, зняли святі свої голоси до Бога, кажучи: "Царю і Боже віків, поглянь од святого житла Свого на нас, недостойних рабів Своїх, які страждають заради імені Твого святого". Так святі до Бога волали, і подавалася їм невидима поміч із висоти, щоб мужньо могли терпіти такі люті муки. Беззаконний же мучитель, бачачи страждальців непереможних у терпінні, повелів зняти їх із дерева і вести до темниці. Не могли, однак, святі іти самі через люті рани та болі, тож несли їх, неначе колоди, і до темниці кинули. І тут явився їм ангел Господній, як і вперше, і вдруге у великому світлі і, втішивши їх радісними словами, зцілив їх од ран, і славили Бога святі, кажучи: "Слава Тобі, Господи, що не неважиш тих, котрі уповають на Тебе і страждають задля Тебе. "Чим відплачу Господеві за все, що Він дав мені?" "Хто Бог великий, як Бог наш? Ти той Бог, що чуда творить".