Численні дивний той муж чудеса творив: бісів од людей виганяв словом і зцілював хвороби хресним знаменням та молитвою, і від укусів зміїних багатьох збавив. Через це приходило до нього безліч люду: один цільби від хвороби, другий збавлення від духів нечистих, а інший благословення та молитви просячи, і перебивали безмов'я йому. І через те, стурбувавшись тим, відійшов знову на Трихаликову гору й тулявся по ній, пробуваючи без покрівлі. Євстратій же з Агаврієвського монастиря, маючи до блаженного отця щиру любов і бажаючи бачитися з ним, пішов, шукаючи його старатливо, і знайшов його на Трихаликовій горі. Після звичайної молитви спитав блаженний Йоаникій про Лева-вірменина, котрий тоді царював: чи довго буде тривожити Божу Церкву єрессю іконоборства? Святий тоді прорік швидку його погибель, і сталося так: невдовзі-бо Михаїл, прозваний Валвос, чи Травлій, убив Лева-вірменина і царство після нього перейняв.
Цей божественний муж Йоаникій мав звичку через старість із палицею ходити. Коли переходив якісь важкопрохідні місця в горах, трапилося, що палиця випала йому з рук і пропала — годі було знайти її, бо у прірву з гори звалилася. Засумував святий, що загубив палицю, укляк, звичайні молитви воздаючи Господеві, палиця ж, невидимою рукою несена в повітрі, прийшла і в руку святому вклалася. Ходячи ж пустелею, блаженний знайшов одну порожню печеру, в якій біси мешкали, полюбив відтак ту печеру і поселивсь у ній. Біси ж, не терплячи його приходу, піднялися на нього явно і всілякі творили йому капості, бажаючи застрашити його і відігнати звідтіля: кричали на нього, скреготали, лаялися, страшили, риськали, на лице нападали і ніби всією печерою захитували. Святий же, за словом Павловим, стоячи в лютий день, бронею правди та щитом віри озброївся і в ніщо узяв ворожі напади. Біси ж, як і колись, Христового приходу не стерпівши, закричали: "Прийшов Ти сюди передчасно нас мучити — і, не можучи перемогти непереможного, здолані бувши, утекли від нього.
У той час дочка одного великого боярина, котра тримала благочестиву віру, лежала розслаблена на ложі і важко хворіла. Принесли її тоді до святого — він же, те передбачивши, зустрів і милосердствував про неї заради її благочестя, бо серед стількох людей-іконоборців сама святі ікони пошановувала; зцілив тож її від хвороби молитвою і знаменням хреста святого і цілковите подав їй здоров'я. Трапилося там бути й тому, що пойняв у подружжя сестру святого, був він поморочений єрессю іконоборства, і повчив його святий достатньо, щоб пізнав праведний шлях благочестивої віри і щоб мав святі ікони у належнім пошануванні. Коли ж нічого словами не досяг (був-бо той, ніби фараон, ожорсточений), тоді блаженний, забувши про близьке за плоттю родицтво своє, помолився Богові, щоб осліпити очі того іконоборця, і сталося так — осліп зять його по сестрі і прийняв кару, достойну за своє злочестя.
У цього великого отця звичай був сходити з гори назустріч, коли чув, що хтось іде до нього, — це ж бо чинив, аби прийшлі не трудилися через нього, бо важкий і незручний був на гору вихід. Якось ішли до нього два єпископи, халкедонський та никейський, а з ними Петро й Теодор Студит із Йосипом та Климентом — їх блаженний, із гори зійшовши, зустрів і люб'язно привітав. Після ж звичайної молитви, коли бесідували вони словами корисними, каже блаженний до одного з них, на ім'я Йосип, мовлячи: "Не вражайся, брате Йосипе, але до відходу готуйся". Цього слова слухачі тоді не збагнули. Минуло вісімнадцять днів, і відійшов Йосип од життя, і тоді згадали слово блаженного Йоаникія та й пізнали, що прозорливими очима провидів смерть Йосипову і про неї прорік йому, велячи готуватися до відходу.
У п'яте ж літо Михайлового царства, коли минуло чотирнадцять років від кончини царя Никифора і відколи болгари побили греків і багатьох із них великих та славних бояр і воїнів полонили, то тримали їх у вузах і по темницях. Згадав преподобний тих в'язнів і вельми про них серцем повболівав: почув-бо, що вони у великому ущемленні та біді, у сморідній та похмурій темниці сидять, ланцюгами скуті, і ліпше бажали б померти, аніж у такій біді живими бути. Помилосердствував-бо про них, покинув пустельне й безмовне життя і пішов у Болгарську землю, бажаючи розв'язати зв'язаних та увільнити полонених. Прийшов, отож, до міста, в якому тримали у вузах греків, приступив до темниці невидимо, відтак сторожа, яка стерегла темничні двері, не змогла його побачити. Він-бо знамення хресне на дверях учинив, і тоді відчинилася темниця. До неї зайшов, усіх хресним знаменням од вуз увільнив і повелів їм іти за собою. Вийшли-бо всі в'язні із темниці, а сторожа, котра там була, того, що відбувалося, не змогла побачити. Святий же, як Христос із пекла душі праведних, так він греків від вуз і темниці увільнив, усю ніч, як другий Мойсей, у світлі осяйному провадив їх і доправив аж до меж Грецької країни. Ідучи ж із ними дорогою, навчав їх, щоб не були вони, як батьки їхні, родом непокірним та бунтівливим, але уповали на Бога і не забували добродійностей та чудес Його. Коли ж розлучався з ними, припали всі до ніг його, молячи, аби сказав ім'я своє, і говорили: "Скажи нам, хто ти є, о чоловіче Божий?" Імені свого преподобний не заховав, але подяку повелів давати одному Богові. І повернувся знову до свого безмовного пробуття.