У той-таки день житіє і страждання святого священномученика Петра, архиєпископа Олександрійського
Той, що між святих, отець наш Петро, архиєпископ Олександрійський, у дитинстві своєму вихований був блаженною Теоною. Архиєпископом того ж міста Олександрії, і після нього на святительського престола виведений був у ті часи, коли від Диоклитіяна та Максиміяна, нечестивих царів римських, було люте й нестерпне гоніння на християн, коли мученикам Христовим вузи та темниці тісні були, кров же їхня всі вулиці, і міста, і поля обливала — в такі ото страшні часи, важких бід наповнені, й управляв Божою Церквою цей святий Петро у терпінні та несподіваних трудах, ученням же й образом мужності своєї, нездоланної у вірі, багатьох малодушних та боязких утвердив, од відступництва та падіння утримав і багатьох до мученичого вінця привів. Був вигнаний і сам за Христа і, ходячи в Тирі, та Фінікії, та Палестині, писанням утверджував вівці свої й укріпляв їх силою Духа Святого, — боявся-бо, щоб хтось не застрашився мук і не відпав од Христа, — вдень і вночі зводячи руки свої до Бога з молитвою за них. Повернувся ж знову в Олександрію, служив ув'язненим у темницях заради віри, їх же числом було шістсот і шістдесят, поміж них багато пресвітерів та клириків, і всі різними смертями вбиті були — на їхнє страждання, перетерплене до кінця, веселився Петро духом.
Коли пас він добре Христове стадо, постав вовк хижий в овечій одежі в Олександрії — єретик Арій, котрий почав сіяти бур'ян проклятого бісівського вчення посеред пшениці, гудячи Божество Господа нашого Ісуса Христа і тією огудою ушкоджуючи Божу Церкву. Пастир же добрий тому вовкові часто вуста затуляв, долаючи його в диспуті, караючи й кладучи заборону, щоб не розоряв доброго сповідання святої Тройці, подаючи непорочно Христовій Церкві. Але що пробував без виправлення другий Юда, раб і улесник, і злоба його богосупротивна не хотіла покоритися правді, то святий Петро огудника того прокляв і від Церкви відлучив, ніби відсік гнилого члена. Відігнаний був од Христового стада той вовк, ховався, як тьма перед світлом. "Бо кожен, хто робить лихе, — як пишеться, — ненавидить світло і не приходить до світла, щоб не зганено вчинків його", бо лукаві вони. І не смів той беззаконник приступити до такого невтомного пастиря, його ж ніяк улесливістю й хитроплетеними словами звабити не міг. А Церква свята в Олександрії росла і множилася, хоча й у люті часи те було; не могло-бо мучительство те перепинити й загородити дороги до Христа людям, котрі бажали спасіння, які не тільки свої маєтки, але й життя своє поклали, ідучи до Петрового вчення і до святого хрещення, покидаючи ідольське служіння.
Довідався про те нечестивий цар Максимин, котрий тоді володів усіма східними країнами й жив у Никомидії, що багато хто через учення цього святого Петра навертається від ідолів до Христа, — послав трибуна свого з воїнами схопити святого і зв'язаного привести до нього. Дійшли ж послані до міста Олександрії, знайшли святого Петра у церкві із безліччю вірних, який здійснював пам'ять всіх святих, і схопили його, наклавши на нього важкі кайдани. Було ж велике сум'яття й поговір великий у народі, одні за ним ридали, інші ж кричали: "Пощо пастиря нашого від нас забираєте?" І збіглася вся Олександрія, бажаючи душу свою покласти за вчителя свого, і волав народ на царя та посланників його. Трибун, бачачи людське збурення й велике сум'яття, повелів тримати святого в темниці, що була поблизу церкви, і написав до царя, звіщаючи все, що трапилося. Прочитав цар писання, розгнівався вельми і відписав до нього, повеліваючи, щоб відсік Петрову голову, учителя християнського, а всіх, хто противиться, аби мечем погубив. Прийняв трибун цареве писання і, дбаючи виконати повеління його, хотів вивести Петра на усічення. Але численний люд, котрий удень і вночі сидів біля дверей темниці, не давав вивести на смерть отця свого — була-бо незчисленна множність зібрана чоловіків та жінок, старих та молодих, іноків та інокинь, котрі не відступали від темниці, бувши прив'язані любов'ю до Божого архиєрея. Тож коли уздріли озброєних воїнів, котрі йшли до темниці, щоб вивести Петра, заволали всі однодушно, кажучи: "Спершу нас усіх побийте, коли маєте повеління від царя вашого, а по тому й отця нашого візьмете, ніколи не відступимо від нашого пастиря, ані не попустимо, аби якось зле мав постраждати учитель і лікар душ наших". Те почув трибун і, бачачи безліч народу, не захотів учиняти численного й великого кровопролиття, але, щоб виконати волю царську, намагався таємно відтяти Петрову голову.