По тому побачив святий Петро, що християнський люд, розпалений ревністю, перешкоджає царському посланникові вивести його із темниці на смерть і, боячись, щоб не постала якась бійка поміж християнами та посланими від царя воїнами і щоб не було великого кровопролиття, до того ж бажаючи від тіла розрішитися і перейти до Господа, зволив віддати себе таємно мучителям, аби зберегти людей від ушкодження і щоб швидше прийти до бажаного краю. Послав, отож, потай од народу одного вірного наближеного до нього раба до трибуна, кажучи: "Коли хочеш учинити догідне Максимину, прийди цієї ночі таємно до темниці і, прокопавши стіну, візьми мене й заверши повелене тобі царем". Так і сталося. Коли прийшла ніч, прибув трибун із воїнами, і підкопались під темницю таємно ззаду, щоб можна зайти одному чоловіку, бо годі було прийти до дверей темниці і відчинити їх, — безліч людей християнських сиділо там, стережучи. Була ж ніч вітряна й зимна, і ніхто із вірних не чув звуку від підкопування стіни.
Святий же Петро, учинивши на собі хресне знамення, сказав: "Ліпше мені одному померти, аніж усім людям загинути". І вийшов прокопом під стіною із темниці — ніхто-бо із вірних нічого не відав. Трибун же із воїнами здивувався такому зволенню святого на смерть і, взявши його, повів на те місце, де святий апостол Марко прийняв кінця мучення, — там відсікли чесну його голову. Була ж поблизу гробу святого Марка одна діва, яка в затворі жила для Бога; вона молилася тієї ночі, в яку святий Петро усічений був у голову, і почула голос, котрий говорив із небес: "Петро — начало апостолам, Петро ж — кінець мученикам олександрійським".
Коли ж настав день, довідалися люди, що пастир їхній таємно виведений із темниці і біля гробу святого Марка посічений, побігли із плачем та риданнями до святого того тіла і, взявши його, занесли до церкви. Приклали чесну голову його до тіла, посадили на престола його, тобто на горнім сідалищі, і то з такої причини.
Та ж бо цей святий архиєрей за життя свого в усі літа свого пастирства не сидів на престолі, але на підніжжі, коли був час, сідав і ніколи на ступені свого престолу не підіймався, до чого всі люди і клирики, обурюючись, не раз його примушували своїми мольбами, щоб таки сів на своєму престолі, однак він не зволяв ніяк. Якось після Божественної літургії скликав увесь свій клир та й рече їм: "Знайте, через віщо не сідаю на своєму престолі ані не виходжу на його ступені, — це через те, що коли наближаюся до престолу, бачу на ньому небесне світло і якусь Божу силу, котра там перебуває. Жахом, отож, охоплююсь і не дерзаю сісти, бачачи себе недостойним, отож сідаю на підніжжі та й то зі страхом. Це ж бо вам сказав, щоб не долягали мені більше". З тієї ото причини й посадили його люди після смерті мертвого на престола й волали, кажучи: "Моли про нас, святий угодниче Божий!" І по тому учинили йому чесне поховання, славлячи святу Тройцю — Отця, і Сина, і Святого Духа, єдиного Бога, Йому і від нас нехай буде честь і поклоніння тепер, і завжди, і навіки віків. Амінь.
У той-таки день преподобного отця Петра-мовчальника, котрий чеснотливим життям догодив Богові, в Антіохії помер, бувши дев'ятнадцятилітнім.
І святих двох преподобномучеників безіменних, узятих від царя індійського Авеніра в пустелі і живими спалених.
Місяця листопада в 26-ий день
Житіє преподобного отця нашого Алипія-стовпника
Христовий раб Алипій батьківщину мав місто Андріянополь у країні Пафлагонській. Вибрав його собі Господь ще з черева матірнього, бо, бувши вагітна і близька до пологів, його мати бачила вночі таке видіння: уявилося, що тримає в руках ягня вельми гарне, котре мало на своїх рогах дві запалені свічки, які ясно горіли. І коли народилося дитя, якась велика божественна світлість наповнила хоромину — це ж було знамення бажання, щоб світлі були чесноти його, бо має стати світлом світу. Після пологів заснула мати його і знову мала таке видіння: уявилося, що бачить усіх людей цього міста, котрі сходяться до хоромини її та й із псалмами й піснями оточують народжене дитя. Такі бачила видіння мати, складаючи їх у серці своєму й кажучи: "Ким має стати дитя оце?" Невдовзі помер чоловік її, і вдовувала у пощеннях та молитвах, не бажаючи іти за іншого заміж, але жила для Христа у чистоті, покладаючи себе з сином на промисел Того, Котрий є батьком сиротам та вдовицям. Вигодувавши хлопця, привела його, як Анна Самуїла, до церкви й віддала Богові на службу, доручивши його єпископу міста того, блаженному Теодору, котрий духом побачив у хлопцеві Божу благодать, полюбив його вельми і навчив Божественного Писання. Вийшов він у вік і став над інших премудрістю та розумом, люблений був Богом та людьми через добрий норов свій та великі чесноти; наповнений був Алипій Божого страху, смирення та покірливості, в юних своїх літах явив сивини премудрості і мав, як у старому віці, неосквернене життя. Через це поставлений церковним економом, рукоположений і дияконом, який непорочно служив Богові.