Невдовзі прийшло до нього бажання уосібненого й усамітненого життя, щоб, безмовно живучи, старанніше працювати на одного Бога і насолоджуватися ненастанним Його богомисленням. Розкрив ту серця свого раду блаженній матері своїй, яка уподібнилася Анні-пророчиці й не відходила від церкви, служачи день і ніч постом та молитвою, роздала-бо і все майно своє жебракам, уневістилася Христові та й дияконисою була поставлена. Отій боговгодній рабі Господній, а своїй матері, з'явив наміра свого Алипій святий: "Хочу, — каже, — піти у східну країну, бо чув, що там багато святих отців живуть у пустелі безмовно, і поселюся, отож, із ними, позираючи на боговгодне життя їхнє, маю з Божою поміччю наслідувати чесноти їхні. Ти ж, мати моя, молися за мене, щоб управляв Господь путь мою за Своєю святою волею і щоб догідне було Йому починання моє". Вона ж через розлуку із сином не посумувала нітрохи, звела руки свої горі й помолилася за нього старанно Богові, відтак благословила його й відпустила з миром. І пішов блаженний од міста Андріянополя. Ніхто, окрім матері, про те не відав; і подався, як олень до джерел водних, маючи серце своє розпалене Божественним бажанням. Довідався єпископ про відхід його, опечалився вельми, і всі клирики та мирські сумували, позбувшись такого доброго співмешканця, котрий образом чеснотливого і рівноангельського життя свого прикрашав Божу Церкву і велику вірним користь чинив, побуджуючи до подвига. Відтак єпископ послав усюди, шукаючи блаженного Алипія, і після багатьох днів знайшов його в Євхаїті у день празника святого мученика Теодора, і знову у свою вітчизну через моління і з погрозою зміг його повернути. Бог ліпше доглянув, щоб Пафлагонська країна не позбулася такого світильника свого, яким численні люди із тьми гріховної настановляються на світло боговгодного життя. Повернувся блаженний додому, сумував вельми, що перепинений був рух його й пересічено бажання його. Але Бог кожної утіхи утішив його одним божественним явленням: побачив-бо блаженний у видінні одного предивного мужа, більше, сказати б, ангела Божого, який сказав йому: "Не сумуй, Алипію, що повернений ти із бажаної дороги; добре знай, що там святе місце є, яке людина, люблячи Бога, вибере, щоб доброчесно й боговгодно жити". Таким видінням Алипій був утішений, перестав сумувати і, пробуваючи й далі в іночому житті, старанно творив подвига й служив Богові. Одначе неодмінне мав бажання, щоб жити усамітнено на безмовному місці, через це не раз виходив із келії й обходив довколишні гори, і поля, і ліси, шукаючи такого місця, і там побачив високу й гарну місцину, вільну від усякої суєти, й полюбив її. І приніс знаряддя для копання, викопав водне джерело, але не так копав мотикою, як вустами старанно до Бога молився, — вивів із землі воду нагору і, пішовши до єпископа, молив його, щоб повелів йому там жити й заснувати церкву. Єпископ же, хоча й не заборонив йому бажання його, одначе послав потай закидати джерело великим камінням і засипати землею — не бажав-бо, щоб блаясенний жив на тій горі, оскільки гора була висока і не зручна для підйому тим, котрі б хотіли до нього приходити, та й до міста вельми далеко, але доброзволив, щоб ближче до міста, на зручнішому місці поселився. Блаженний же Алипій, побачивши джерело своє закидане, покинув ту гору й шукав іншого собі місця, ходячи довкола міста.