Була перед містом одна пустеля, а в ній безліч давніх еллінських гробів, і жили там легіони нечистих духів — отож страшним було для всіх оте місце і ніхто не міг іти через нього через великі бісівські залякування. Блаженний же Алипій, бачачи, що всі люди уникають тієї пустелі, поселився там в одному еллінському гробівці. Був же на верхівці гробниці тієї камінний стовп і на ньому стояв ідол. Преподобний же розбив того ідола, як глиняну посудину, а на його місці поставив чесного хреста і там, не боячись страхань та нападів бісівських, почав жити, зброєю хресною і стрілами молитов своїх проганяючи звідтіля далеко бісівські поліси. Заснувши ж, побачив у видінні якихось двох чесних мужів, одягнених у єрейські ризи, і сказали вони йому: "Чому так довго примусив ти нас чекати себе тут, о чоловіче Божий? Коли ти є Алипій, поставлений од Бога, щоб це місце святити й примножити на ньому Боже славослів'я, то чини, не гаючись, що належить тобі чинити". Прокинувся зі сну преподобний, здивувався від слів бачених мужів і не міг збагнути, хто є ті мужі і що має чинити на тому місці, щоб міг примножити Боже славослів'я.
По тому його єпископові Теодору випала якась потреба йти до царя, і мав святий Алипій, як церковний клирик, іти разом зі своїм єпископом. Пішов-бо з ним, хоч і не хотів, чинячи волю архиєрея свого, і провів його аж до Халкедона. Хотів тут єпископ сісти на корабля, щоб морем до Царгорода пливти. Алипій же зайшов у якусь там церкву, що була поблизу моря, помолився в ній, сів та й задрімав. І тут явилася йому у видінні якась прекрасна дівиця, котра сяяла, ніби сонце, і сказала вона: "Вставай швидко, Алипію!" Він же, дивуючись із краси її, запитав: "Хто ти є, о пані, і пощо велиш мені швидко вставати?" Вона ж каже йому: "Я є Євфимія, Христова раба й мучениця, вставай-бо, і, коли хочеш, ходімо в батьківщину твою, вкупі і я з тобою піду і, Бог так хоче, буду тобі співподорожанка та помічниця". Коли так свята сказала, збудився Алипій і, не бачачи перед собою нікого, знайшов тільки серце своє, наповнене духовної радості. І пізнав, що хоче Бог, аби повернувся до свого безмов'я. Покинув, отож, єпископа, повернувсь у вітчизну свою, маючи співмандрівну собі невидимо поміч і молитви святої великомучениці Євфимії, — її-бо чудовне видіння й солодку бесіду в розумі своїм тримав і веселився духом. Прийшовши до Андріянополя на безмовне своє життя, намислив збудувати церкву в ім'я святої Євфимії. Не маючи на те коштів, не зібрав-бо ані золота, ані срібла, ані міді при поясі, але убогий тілом та духом був, слідуючи за збіднілим заради нас Господом, умолив знайомих своїх громадян та сусідів допомогти йому. Вони ж, збагнувши його бажання, старанно і щиро давали йому все, що потрібно, і невдовзі поміж еллінських гробниць, освятивши місце, заснував церкву святої мучениці Євфимії. Коли ж копали основи, явилися йому знову оті двоє вищеназваних мужів у єрейських ризах, із них один тримав у руках кадильницю і обкадив основи, показуючи, якою має бути церква, другий-бо співав: "Осанна цьому місцю!" Хто ж були ті мужі, ніяк не було відомо, але через деякий час знайдені були там мощі нетлінні й добропашні таких мужів, яких преподобний Алипій двократ бачив у видінні, і покладені були ті святі мощі, за повелінням святого, в тій-таки церкві.
Перед освяченням церкви бісівські легіони, бачачи, що старанням святого Алипія на тому місці, де було їхнє житло, має бути поселення святих і де були з'яви їхні і страхання, там починає бути Божа благодать, кинулися на келію святого і на новозбудовану церкву з великим криком та галасом, бажаючи скинути церкву з основ, а святого мужа звідтіля, застрашивши, відігнати. Горлали, отож, різними голосами і ярилися, мов розгнівані ратники чи роздрочені звірі. Але Христовий воїн відтак став на молитві і нею, як переможною зброєю, озброївся і раптово переміг неміцну бісівську силу — і втекли із соромом, як порох, вітром розметений. Коли ж було освячено церкву, почали приходити з міста люди на Боже славослів'я і слухати корисні повчання святого. По тому преподобний сильніше на невидимих ворогів озброївся, зійшов на стовпа, уподобившись святому Симеону, першому стовпнику, і став ніби на сторожі, здалеку доглядаючи бісівські ополчення, що надходили, і з ними міцно та мужньо дні та ночі боровся. Вони ж, хоча завжди бували від нього переможені, одначе покушалися знову нападати безсоромно на нього. Однієї ночі злобні духи камінням почали кидати у святого й поранили його сильно. Святий же, терплячи удари каміння, говорив до бісів: "Що вам до мене, о погибельні й людиноненависнії бісове? Чого марно обурюєтеся і всезлобно постаєте на рабів Божих? Дивіться, каміння, яке на мене кидаєте, буде свідчити про безсоромну дерзотність вашу і злобу перед Христом моїм у день другого пришестя Його. Аби знали: не дбаю я про каміння, яке ви на мене кидаєте, і кладу те за дитяче гралисько. Ось скидаю долі ті малі дошки, які є покровом над моєю головою, щоб зручніше приймати від вас удари каміння, і перетерплю те заради Господа мойого, як перетерпів святий першомученик Стефан, якого ви руками юдейськими забили, і з тими юдеями візьмете собі вогненну геєну". Вони ж, слова ці почувши і зрозумівши, що нездоланний страждалець заради Бога готовий усе терпіти, відбігли всяко від того місця. Те чуючи, деякі з людей, котрі йшли мимо тієї ночі, побачили й бісів, котрі втікали з того місця в різних подіб'ях і явно із риданнями стогнали та волали: "Алипій прогнав нас од житла нашого, куди-бо підемо, не маючи ніде місця?!" Преподобний же скинув зі стовпа малу покрівлю, що була над головою його, і стояв, маючи покровом небо, доблесно терплячи зиму, і спеку, й усі повітряні зміни, дощі й гради, сніг же, і лід, і мороз. І був самовільний мученик не в один час, а п'ятдесят і три літа так стояв на стовпі, стояв, ніби на хресті прибитий. Збиралося до нього безліч люду, чоловіків та жінок, старців із молодими послухати від нього корисних слів і зцілитися од недуг своїх душевних та тілесних. Інші й жити при ньому зволяли; через це звелів святий влаштувати два монастирі при своєму стовпі — чоловічий та жіночий, один — із одного боку стовпа, другий — із другого боку, сам же — посередині на стовпі стояв, як свічка на свічнику, обидва монастирі і вченням, і подіб'ям ангельського свого життя просвічуючи, й молитвами своїми захищаючи, і закони їм та устави іночого життя подаючи, також повеліваючи їм сторожко берегти себе від бісівських підступів, найбільше ж заповідаючи жінкам, щоб ніколи не бачили їх чоловічі очі. Жили ж у жіночому монастирі й мати блаженного Алипія із дочкою своєю, а його сестрою Марією та інші із доброродних жінок того міста, серед них були такі собі Євфимія та Єввула, котрі, покинувши добра свої, і дітей, і родичів, і друзів, і всю світу цього марноту та насолоди, в ангельський образ одяглися і самим ангелам життям своїм уподобилися.