Настав день, і народила Анна хлопчика, і названо його ім'ям Стефан, за пророцтвом святого Германа — патріярха; від нього і хрещений був новонароджений хлопчик у вечір Великої суботи. У час же свого очищення мати, взявши дитя, понесла його до церкви Пречистої Богородиці, котра у Влахерні, і перед її пречесною іконою — перед нею спершу молилася, а ставши, сказала: "Прийми, Богомати, цього улюбленого мого сина, якого народила я твоїм даруванням; прийми того, кого я тобі та Єдинородному Твоєму Синові обіцяла ще перед зачаттям. Тобі його після Бога вручаю, Ти йому будь матір'ю, і годувальницею, і покровителькою, і промислитеькою доброю йому". Те й багато іншого прорікши і досить помолившись, повернулась у дім і почала годувати хлопчика.
У ті літа після царя Анастасія настав цар Теодосій, після Теодосія Лев Ісаврянин прийняв Грецьке царство, а блаженний хлопець Стефан у той час літами й розумом ріс і Божественного Писання навчався. За сприянням благодаті Божої був гостророзумний та премудрий, вельми-бо віддавався читанню святих книг, а найбільше читав книги святого Золотоустого, і навчавсь у Господньому законі день та ніч. Настало, відтак, велике в Божій Церкві сум'яття від іконоборної єресі, її ж начальником був сам цар Лев Ісаврянин, його ж на те збудили жидове-волхви, про що є така повість.
Не за багато літ перед Левовим царюванням деякі жидове від Лаодикії Фінікійської, дійшовши до Ізита, аравитського князя, неправдивим пророцтвом та волхвуванням обіцяли йому сорок літ пробуття та царювання над аравлянами, коли із християнських церков у всій своїй країні викине й погубить святі ікони. Ізит же, послухавши їх, відтак повелів святі ікони викидати всюди та й вогню їх віддавати, але був побитий Божою покарою і скоро помер, не проживши й року. На його місці сів син його, хотів жидів тих лютою погубити смертю як псевдопророків та волхвів. Вони ж, відчувши на себе княжий гнів і злякавшись смертної кари, втекли в Ісаврію. Там вони при якомусь джерелі спочивали; коли ж мимо йшов юнак-ісаврянин, якому ім'я Лев, зростом високий і красний, при тому джерелі захотів відпочити, звернув із дороги й сів із тими жидівськими волхвами. Вони ж, зирнувши на нього, почали йому пророкувати, що має бути царем у Греції; він же всяко заперечував, гадаючи, що це неможлива річ, — бачив-бо себе низькородним, простим та вбогим, ледве мав чим живитися, та й то від простого якогось рукоділля. Але волхви наполягали, говорячи, що має бути царем, і тільки одного від нього шукали дару, і то такого, аби пообіцяв їм із клятвою, що, коли прийме царство, має їм учинити те, чого вони попросять. Він же у церкві святого Теодора, що прилучилася там, поклявся їм, і розійшлися. А по тому невдовзі юнак отой від Сисинія Патрикія був уписаний у воїнський чин, невдовзі постановлений і спатарієм, відтак був поставлений від царя Теодосія воєводою. Після ж Теодосія прийняв Грецьке царство і виказував на початку свого царювання велике благочестя, але пізніше розбестився. Жидове ж бо оті, котрі волхвуванням своїм прирекли йому царство, прийшли до нього і просили його, щоб виконав свою обітницю, бо з клятвою обіцяв їм учинити те, чого попросять. Коли ж цар запитав, чого від нього хочуть, вони, ворогами бувши Христові і християнському благочестю, не просили ані золота, ані срібла, ані інших жодних скарбів, але щоб викинув зі святих церков святі ікони. І казали: "Коли це вчиниш, о царю, то Бог на довгі літа збереже твоє царство, коли ж ні, то невдовзі і царства, і живоття позбудешся". Він же, гадаючи, що оскільки перше їхнє пророцтво, що дістане царство, збулося, злякався, щоб не здійснилося й друге, — і позбудеться його, коли не послухається їх. Дав відтак явного наказа, щоб святі ікони від Божих храмів і з усіх жител людських були викинуті й нищилися, називаючи їх ідолами, а тих, що поклоняються їм, іменуючи ідолопоклонниками. І було сум'яття велике у Христовій Церкві: одні-бо повинувалися царському наказу й нищили чесні ікони, інші-бо міцно противилися і великими муками страждали. Святіший патріярх Герман не зволив до царської єресі, але сильно противився їй, через це був вигнаний із безчестям, а замість нього поставив цар однодумця свого, такого собі Атанасія-єретика, і багатьох тоді єпископів та клириків умучено було через поклоніння святим іконам.
Був у Царгороді при церкві святої Софії один великий дім, його називали садом любові, — в ньому було від давніх літ зібрано велику кількість книг, числом тричі по сто тисяч і три тисячі. Через це премудрі люди там пробували, отож, не можучи їх до своєї іконоборчої єресі прихилити, цар повелів своїм воїнам той дім обкласти довкола хмизом і запалити — і так спалили його із книгами і з премудрими тими людьми. Новопостановлений же патріярх Атанасій-єретик, догоджаючи цареві, повелів Спасителевого образа, котрий був на мідних воротах, скинути долі. І коли воїн приставив драбину й поліз нею до Христового образу, бажаючи повелене учинити, деякі благочестиві жінки, які натоді нагодилися, розпалилися ревністю за благочестям, схопили руками ту драбину і скинули її на землю — з нею-бо і воїн упав долі, розбився й помер. Вони ж подалися старатливо до святої церкви, — в ній був тоді патріярх, як "гидота спустошення", на місці святім стояв, — закричали на нього, називаючи його найманцем та вовком, а не пастирем, і найменовуючи розорителем святих догм, ще й камінням на нього кидали. Патріярх же сорому, а заразом і страху наповнився, побіг до царя, звіщаючи йому про безчестя, якого зазнав од жінок. Цар же запалився гнівом, відтак послав воїнів своїх із оголеними мечами, щоб відомстити патріярхове безчестя. І посічені були ті святі жінки за виявлену ревність у благочесті. І настала тоді вірним печаль велика: багатьох у вузах і темницях тримали, інших мучено й нещадно забивано; багато покидало доми свої, і села, і маєтки — виходили в пустелі та незнайомі місця, боячись мук і ховаючись од мучителевої руки.