2. Усім, хто поклоняється іконам, хай буде анатема, а перший нехай буде проклятий колишній патріярх Герман. Беззаконні єретики, самі бувши прокляті, прокляли святого й праведного чоловіка, але Бог благословив його, що збулось за Писанням: "Нехай проклинають вони, ти ж поблагослови".
3. Хай кожен ісповідує, що не тільки святі після смерті своєї, але й Мати Божа не зможе допомогти нам своїм заступництвом.
4. Щоб ніхто не дерзнув називати святими апостолів, і мучеників, і сповідників, і дів, і всіх, що догодили Богові.
Нарешті, щоб собор той був причислений до перших шести соборів і нехай зветься Сьомим Вселенським собором, а кожен, хто не приймає того собору, хай буде ніби Арій, і Нестор, і Євтихій, і Севир, і Діоскор.
На тому соборі начальними єпископами після патріярха були такі: Теодосій, Ефеський єпископ, Констянтин-Никомидійський, Наколій-Наколійський, також Сисиній та Василій. Отак собора свого беззаконного завершивши, й руками підписали, щоб сповнилось на них за Писанням: "Вийде беззаконня від священиків вавилонських, од старців і судей". І знову: "Численні пастирі попсували мого виноградника, потоптали мій уділ, мій улюблений уділ вони обернули на голу пустиню". Після здійснення собору ті єпископи збудили народ волати з веселощами та торжеством, кажучи: "Сьогодні спасіння світу, отже, дбанням твоїм, о царю, від ідолів збавимося".
Почув же беззаконний той цар про преподобного отця Стефана, що постив у Авксентієвій горі, котрий великий є муж у чеснотах, премудрий у Святому Писанні, і проходить про нього слава повсюди, і всі його мають як одного із давніх святих отців, наслідують же щодо святих ікон, бо старанно навчає всіх іконного поклоніння, — і намислив звабити святого Стефана і привести його до свого однодумства, гадаючи, що коли святого до своєї єресі схилить, то велику від того силу їхні злочестиві догми матимуть. Закликав одного ближнього свого патрикія, першого радника, вправного й солодкомовного ритора, на ймення Каліст, і повелів іти до преподобного Стефана і царську волю та повеління звістити, щоб зволив до собору, який був на іконне відкинення, і щоб рукою своєю підписав догми, складені на соборі. Послав цар і дари преподобному через Каліста — не золото, не срібло, відав-бо, що той не потребує такого, але всілякі овочі, якими звик харчуватися преподобний: дактилі, і мигдалі, і смокви. Каліст же, дійшовши до преподобного, поклав йому з дарами й слова царські та, простерши хитросплетену мову свою, бесідував із ним довго від давніх книг і майстерним добровіщанням намагався словесно здолати блаженного і схилити до того, щоб піддався царській волі і собора їхнього, що відбувся, аби підписав. Святий же після довгої бесіди, в якій Калістові на всі його слова мудро відповідав, нарешті сказав із дерзновенням, безбоязно: "Я собору вашого, брехні та порожньослів'я наповненого, не підпишу ані не похвалю його ніколи, не маю назвати "гірке за солоне", а "світло за темряву", щоб не навести пророчі клятви на свою голову; за святі ж ікони вмерти готовий і не дбаю про царську грізну засторогу". Тоді простяг руку й, склавши пригорщу, мовив: "Коли б мав я крові в собі тільки цю пригорщу, і ту за Христову ікону пролити не пожалів би. Дари ж, які від царя свого приніс ти, віднеси назад, бо добра того не потребую, а з Божественним Писанням говорю: "Олива же грішного хай не намастить голови моєї", і єретична їжа хай не усолодить мого горла". Ці слова почувши, Каліст наповнився сорому й повернувся, повідаючи все цареві, що чув од Стефана. Цар же безмірною ярістю розпалився, відтак того ж Каліста знову послав із жорстокими воїнами на Авксентієву гору, щоб преподобного Стефана витягли з його келії, відвели до монастиря, котрий був там під горою і звався Трихинарія, і там аби у темницю його замкнули. І сталося так: напали-бо на келію святого, відбили двері ногами й немилосердно витягли геть блаженного та й відвели до того монастиря, а з ним і всіх учнів його у темниці зачинили, і стерегли воїни, сівши під дверима, і чекали подальшого царського указу. Бувши зачинений у темниці, преподобний велеголосно з учнями співав: "Пречистому Твоєму образові поклоняємося, Благий!" — і пробули в темниці шість днів, не вживши в ті дні анітрохи їжі. Коли ж настав сьомий день, прислано було від царя, щоб Стефана було повернуто в його келію, бо тоді несподівана прийшла до царя звістка, що звідомляла про війну зі скитами; через те цар залишив на той час чинити зі Стефаном бран, маючи перед собою скитське нашестя.
Каліст же, маючи однакову із царем злобу та гнів на преподобного, закликав до себе потай одного з учнів його, раніше згаданого Сергія, про якого оповісти обіцяли, і звабив його улесними словами, достатнім золотом та сріблом, щоб винайшов на преподобного певні вини й наклепи, бо знав його життя. Він же, як другий Юда, полюбивши срібло, учителя свого зненавидів, почав ретельно гадати, як би зшити сітку неправдивих наговорів на неповинного і святого отця. Не мігши в непорочному житті його, як у пресвітлому сонці, знайти жодної вади, вийшов із монастиря його, як заблудле овеча з отари, і пристав до одного сановника, який збирав у Никомидії царську данину, на ймення Авликалам, знайшовши його за посібника своєї злоби, і обидва на святого шукали неправедних наклепницьких вин. Погодившись поміж себе, написали на нього наклепницьку книгу, в якій на початку поклали, ніби Стефан огуджує царя і йменням його, як єретичним, бридиться, і нітить народ, науськуючи тих, що приходили до нього, щоб повставали супроти царя; та й інші написали на нього численні вини, які через велике псевдослів'я полишаємо як непотрібні. Нарешті про блаженну оту вищезгадану Анну написали, котра, покинувши світ і всі його марноти, постриглася руками преподобного Стефана в ангельський образ та інокувала в монастирі Трихинарійському, — ніби з нею, вночі сходячись, Стефан чинить гріха нечистоти. До цього брехливого свого наговору подбали звабити одну рабиню тієї блаженної Анни, щоб засвідчила, що правда це, відтак обіцяли їй не тільки свободу й достатньо золота подати, але і за певного сановитого чоловіка, котрий служить у царському дворі, у подружжя віддати. І написавши таку на преподобного книгу тяжких вин і наклепів із псевдосвідченнями Анниної рабині, послали через одного воїна до царя, який тоді був у скитських місцях. Цар же, прийнявши й прочитавши книгу, порадів і послав відтак писання до свого намісника, що був у Царгороді, на ймення Антит, повеліваючи, щоб до жіночого монастиря, який стояв при Авксентієвій горі, дійшов із старатливістю і, вивівши звідти інокиню Анну, хай би швидко до нього відіслав. Намісник же, повеління царське прийнявши, відтак пішов на бран до того монастиря із великою кількістю озброєних воїв, котрі напали на монастиря з оголеними мечами. Інокині ж тоді були зібрані у церкву й співали третій час; коли ж уздріли несподіване нашестя воїнів й оголені мечі, тож жахнулися великим страхом: одні-бо у вівтар побігли, сховавшись під божественною трапезою, інші ж кинулися нагору тікати, одначе воїни всіх піймали. Ігуменя, бувши стара літами, вийшовши до воїнів, дерзновенно до них мовила: "Що чините, християнами бувши? Пощо нападаєте на освячених Богові наречених, які не учинили вам ніякого зла?" Вони ж відповіли їй: "Видай нам Анну, блудницю Стефанову, цього від вас царське повеління вимагає". Вона ж, прикликавши Анну та й іншу з нею, на ім'я Теофанна, навчила їх корисними словами, щоб берегли себе сторожко од ворожої зваби і безбоязно за неповинність святого й преподобного отця та вчителя свого нехай постануть. Відтак, Божому захисту їх уручивши, послала їх із воїнами.