"А над ним херувими слави отінювали жертовник", але й самий жертовник, і скинія, і Святая Святих зображали подіб'я небесних, як той-таки апостол знову-таки говорить: "Вони служать образові й тіні небесного". Що ж бо беззаконно чиним, коли Христовий образ людиновидний пишемо на іконі й поклоняємося йому. Так само, як і хресту, від якоїсь речі створеному, кланяючись, чи ж гадаємо, що речовині кланяємося? Так само й посудини, освячені нами, шануються і жодної зазубрини совісті нашій не чинять, оскільки знаємо, що вони освячуються закликанням імені Христового, — чого ж більше? Чи ж відкинеш іще від Церкви і святе, так само й образне, коли під видом хліба та вина таємно утримується Тіло і Кров Христові, ними ж зображається те ж Тіло Христове, котре й на хресті страждало і тепер без страждання є на небі, і їм-бо, Тілу й Крові, і поклоняємося, і цілуємо їх, і їх причащаємося, наслідуючи святиню; між святими і несвятими ніякого розділу [не кладете], Христову ікону не інакше, як Аполлоновим подіб'ям, Пречесної Богородиці — як Артемідиною скульптурою, ідолами назвати не жахнулися і ногами їх топтали і спалювали". На те відповів цар: "Ти, о осліплений розумом і більше всіх недостойний згадки із тих, котрих не згадують! Чи ж, ці образи потоптавши, Христа ми топчемо?" Тоді вправний у Божественних діях Стефан, за звичаєм преславних воїнів, ворога його ж таки зброєю бажаючи уранити і його мовленими словами його самого перемогти, поклав до клобука руку, вийняв цяту, яка мала на собі того злочестивого царя образа, що її, ідучи, в якогось чоловіка випросив і на те приготував, показав її цареві і запитав Христовими словами, говорячи: "Чий це образ і напис?" Цар же здивувався і відповів: "Не чий інший, як царський". Святий же знову запитав: Що було б, коли б хто образа царського безчесно кинув на землю і ногами б його потоптав? Чи не поніс би якоїсь кари?" Відповіли наближені: "Так, великій покарі такий підпав би, оскільки обезчестив би царського образа". Тоді преподобний, тяжко зітхнувши і з болем сердечним згукнувши, рече: "О велика сліпото й безум'я! Коли за обезчещений образ земного царя, смертного й тлінного, великі покари мають бути, як кажете, то якій покарі підлягаєте ви, котрі образа Сина Божого й Матері Його Пренепорочної топчете і вогню віддавати не боїтеся?" Те мовивши, плюнув на цяту і, кинувши її на землю, почав ногами топтати. Наближені, те побачивши, відтак кинулися на нього з ярістю, хотіли викинути його з палати в море — над морем-бо палата та стояла. Цар-бо, лицемірячи, удав із себе покірливого, хоча й мав у серці киплячу ярість, заборонив, щоб чинили Стефанові якогось зла, і явив себе, ніби не був переможений гнівом. Одначе повелів відвести його зв'язаного в народну темницю, у претор, і там його зачинити. Коли ж святий входив до темниці, прорік: "Це є покій справжнього мого життя, тут мені до останнього дихання подобає бути, оскільки за честь Христової ікони це місце собі я вибрав".
Замкнутий був блаженний у внутрішні темниці і знайшов там триста і сорок і два іноки, котрі там сиділи, зібрані із різних країв та монастирів, і кинуто туди їх за святі ікони. З них одним були носи обрізані, іншим же вуха, ще іншим очі виколото, кому й руки усічено, тим найбільше, котрі на честь святих ікон книги склали й написали; хто носив на тілі з іще не добре загоєних ран виразки та знаки, решта мали лиця, смолою обмазані й обпалені. В деяких було голови на наругу обстрижені. їхні різні муки бачачи, преподобний похвалив терпіння й подвиги їхні, себе ж мав за окаянного й плачу достойного, бо не сподобився таких ран за Христову ікону понести, яких вони сподобилися. Всі ж оті святі отці, коли побачили преподобного Стефана, люб'язно його прийняли і вибрали собі за наставника та вчителя. І стала темниця ота як монастир, у якій всі звичайні співи та молитви за чином та уставом монастирським здійснювалися.