Коли пробував у темниці тій, преподобний їжу діставав од однієї боголюбної жінки, супряжниці одного з тих, котрі стерегли темницю. Вона щосуботи та щонеділі приносила кусня хліба й трохи води і подавала йому таємно. Спершу не хотів блаженний приймати з рук її принесену їжу, доки не звістився, що благочестива є і поклонниця святих ікон; бридився-бо святий єретиками і не брав нічого із рук єретичних. Але жінка на достовірне звіщення благочестя свого принесла йому святі ікони Пречистої Богородиці та святих верховних апостолів Петра й Павла, їх у себе таємно тримала, і перед очима його вклонилася тим святим іконам і цілувала їх, відтак дала, аби в себе їх мав і згадував її у своїх святих молитвах.
Одного дня сидів святий з іншими в'язнями, преподобними отцями, і почалася бесіда про багатоманітні муки від беззаконних, беззаконного царя намісників, антипатів та ігемонів, завдані благочестивим. Один-бо із них, на ім'я Антоній Критіян, згадав якогось ченця Павла, що йому Кипрський єпарх Теофан, прозваний Лардотир, поклав на землі з одного боку образа Христового розп'яття, з другого — знаряддя мучительні та й сказав до нього: "Одне з двох вибери, Павле: чи потопчи ногами Христову ікону — тоді живий будеш, чи від того знаряддя, люто мучений, помри, коли не бажаєш повеленого тобі вчинити". Мужній-бо Павло велеголосно заволав: "Господи Ісусе Христе, Єдинородний Сине Божий! Щоб святу Твою ікону ногами мав топтати?!" — і прихилився на землю, любо цілуючи зображення Христового розп'яття, самим ділом показуючи, що не боїться мучительних погроз і готовий померти за Христову ікону. Мучитель же ярістю розпалився, спершу двома дошками звелів міцно стиснути його, відтак, повісивши стрімголов, залізним гребенем обідрав усе тіло його, по тому вогонь немалий під ним запалив, і так доблесний Павло помер спалений — і була Богові добропашна жертва.
Це оповів Антоній, і всі отці теплі сльози з очей виливали. По тому другий, на ймення Теостерикт, чоловік старий і пресвітерським чином пошанований, мав обрізаного носа за святі ікони, а лице киплячою смолою очорнене, той також почав оповідати, кажучи: "В монастирі нашому, названому Пеликта, коли здійснювалася Безкровна Жертва у святий Великий четвер спасительної Христової Страсті, напав несподівано з воями Лаханодракон-мучитель і зайшов дерзновенно до церкви та в олтар, повелів перестати співати і перекинув святі та Животворящі Христові таїни на землю. Відтак схопив сорок і двох вибраних іноків, скував залізними вузами, іншим же рани люті наклав, плоть їхню розтерзавши, іншим бороди та лиця, смолою обмазавши, обпалив, іншим носи урізав, з них є, — каже, — і я. По тому монастиря із церквою запалив, а згаданих сорок і двох вибраних отців ув'язнив у дальніх Ефеських країнах і там, в одній старій лазні зачинивши, вхід загородив і так насильницькою заморив їх смертю".
Преподобний же Стефан, зі слізьми вислухавши ті повісті, навчав братію бути в таких же мужності й терпінні. Згадав і він такого собі Петра, котрий у Влахерні, коли його перед лицем царським нещадно й довго били мучителі жилами, таке виказав терпіння, що не застогнав ані не закричав, ніби ніякого болю не відчував від накладених ран; більше: самого царя словами своїми, як гострою зброєю, вражав, називаючи його новим Юліяном-відступником; також і такого собі Івана в бесіді згадав: його, коли не міг мучитель примусити, щоб Христову та Пресвятої Богородиці ікону топтав ногами, повелів у міха зашити і, тяжкий камінь прив'язавши, вкинув у море та й утопив.
Такими повістьми всі, що там були, преблаженні отці та в'язні Ісуса Христа вельми збуджувалися до мужнього за святі ікони страждання, і один одного укріпляв, кажучи: "Терпімо, братіє, Господа ради, і страждаймо за Нього до останнього нашого зітхання. "Коли ж разом із Ним ми терпимо, то разом із Ним прославимося", пристрасті ж віку цього не є достойні слави, яка хоче явитися".
Сидів же преподобний Стефан у тій темниці одинадцять місяців, і відкрив йому Бог час кончини його раніше сорока днів. Коли прийшла до нього вищезгадана правовірна жінка, котра йому їжу подавала, то сказав до неї: "Благодіяння твоє, мені явлене, хай воздасть тобі Господь; добре-бо послужила мені ти, більше ж не принось мені тлінної тієї їжі та пиття". Вислухала те жінка, знітилася, гадаючи, що погребував нею. Він-бо, бачачи її печальну, рече: "Час кончини моєї наближається, і після сорока днів маю померти. Хочу ж бо у ті дні докласти собі іночих трудів, пробути без їжі та пиття, щоб приготувати себе до смерті". І так відіслав її і пробував день і ніч у молитві. Приходили ж до нього деякі і з громадян, які берегли таємно правовір'я, змінивши ризи свої й одягшись у бідні рубища, і насолоджувалися від нього з корисного вчення про правовір'я. Коли ж кінчалися ті сорок днів, уже тридцять восьмий день настав, закликав знову ту вищезгадану жінку й перед усіма отцями рече: "Бог нехай віддасть тобі мзду сторицею за твою милостиню, якою ти мені послужила, і добросердним оком нехай погляне на тебе зі Своєї висоти Святої, бо учинилася ти істинною учасницею Того, Котрий мовить: "Що тільки вчинили ви одному з найменших братів Моїх цих, — те Мені вчинили". І "Хто ж приймає праведника як праведника, той дістане нагороду праведничу". "І хто напоїть ... кого з малих цих бодай кухлем водиці [во ім'я Моє] ... той не загубить нагороди своєї". Також ікони, які від неї були принесені, подав їй і сказав: "Візьми багатоцінного скарба цього, хай буде тобі захистом від усілякого зла і правовір'я твого свідченням у теперішній вік і майбутній". Це сказавши, зітхнув тяжко й мовив: "Після завтрішнього дня піду з цього життя, а перейду в інший світ, перед іншим Царем постану". Жінка ж та застогнала гірко із слізьми і, прийнявши від нього останнє з іконами благословення, обвила рушником ті ікони й відійшла в дім свій, плачучи на розлуку з таким отцем та вчителем. Преподобний же зі своїми співв'язнями решту часу того дня і всю ніч пробув, співаючи і благословляючи Бога.