Невдовзі почалися війни на греків від такого собі Томи, котрий бажав владу царську собі захопити. Змушений був святий знову ввійти за своєю братією у Царгород, а коли припинилися війни, знову відійшов звідти, не бажаючи жити серед люду, що був ушкоджений єрессю іконоборства. Вийшов отож із Царгорода, але не пішов у Крискентієві місця, але поселився в Акритовім Херонисі, де була церква святого Трифона, і там з учнями своїми провадив боговгідне у подвигах іноче життя. Проживши трохи з люб'язними друзями, підійшов до блаженної кончини своєї, маючи літ од народження шістдесят і сім. Перед кончиною своєю впав у тяжку недугу в листопаді місяці і вельми хворів шлунком. Пройшла звістка всюди про це, що блаженний Теодор хворіє і вже при смерті. Тоді можна було бачити багатьох, котрі приходили до нього: одні із царського міста, інші від інших навколишніх міст, святителі і старійшини багатьох монастирів та іноки старатливо сходилися, чи щоб почути бесід преподобного та словами його останніми насолодитися, чи хоча б побачити його, коли відходив до Бога. Коли б тільки наблизитися до нього, велику користь сподівалися собі з того дістати — був-бо дивний цей муж солодкий словом, премудрий розумом і чим тільки не прикрашений: тихий звичаєм, покірливий, негнівливий, смиренний та сповнений усіх чеснот. Хоча лежав блаженний на ложі і вельми знемагав, однаково для учнів, скільки можна було йому, корисно бесідував. Мало було чути тим, що стояли біля нього, тієї бесіди, оскільки язик йому від вогню хвороби просихав. Через те один зі скорописців близько сідав, слухав і записував те, що він казав. Отож усі, хто хоче довідатися, хай вникне в книгу блаженного і прочитає собі на користь. Коли бесідував преподобний, починало йому ставати легше, і полишали його болісті, і, вставши на ноги свої, ходити почав. І ввійшов до церкви у день недільний, звершив Божественну літургію і до братії подав повчальне слово і трапезу з ними прийняв. Також і вранці, листопада на шостий день, на пам'ять того, котрий є між святих, отця нашого Павла-сповідника, здійснив божественні таїнства в церкві і братію повчив, і на вечірньому співанні того дня був. А ввійшовши до келії, ліг на ложі і знову хворіти почав вельми. Хворів чотири дні, а п'ятого дня кінець болістям його настав, а початок безболісного життя. Коли наближався преподобний до відходу, зібралося до нього безліч братії і плакали за ним, як за отцем та вчителем своїм. Він-бо подивився на них, трохи просльозився і сказав: "Це, отці й братіє, прийшов кінець життя мого, всі-бо маємо випити спільну цю чашу, одні швидше, інші зачекавши, однаково не минемо того часу. Я ж бо відходжу шляхом, яким відходили батьки наші туди, де життя вічне, а передусім, де Бог і Господь, Иого-бо полюбила душа моя. Його ж бо від усього серця пожадав, Йому ж бо рабом називався, хоч і роботи не звершив. Ви ж, братіє і діти улюбленії, пробудьте в словах моїх, які передав я вам, тримаючи віру правдиву й життя доброчесне. Знайте, що не припиняв я звіщати вам слово Боже і в соборі, й наодинці. Тепер же старатливо молю вас: майте те в умах ваших і зберігайте його. Турботу маю щодо вас, отож слово бажаю воздати, тим і ви піклуйтеся, щоб непорочними звідси відійти. Я ж, коли знайду дерзновення перед Господом, обіцяюся молитися за вас, щоб на ліпше вівся завжди монастир ваш і щоб кожен із вас більшого досяг в чеснотах, маючи поміч Божу".
Це преподобний прорік й останнє цілування та прощання всім віддав, повелів учням узяти свічки в руки й почати відхідну пісню. Учні ж, довкола ставши, заспівали: Блаженні непорочні в дорозі, Що ходять законом Господнім.
А коли співали, прорекли ці слова: Я повік не забуду наказів твоїх, Бо ти ними мене оживляєш ...
Преподобний Теодор разом із тими словами віддав святу свою душу, яку прийняли ангели Божі і до престолу Владичного понесли, що звісно стало від правдивого свідчення преподобного Іларіона Далматського. Той-бо в день, коли помер блаженний Теодор, тобто одинадцятого числа, листопада місяця, на пам'ять святого мученика Мини, ходячи по саду, і працюючи, і співаючи Давидові псалми, почув якісь предивні голоси й невимовну прийняв добропахність. Чудувався і стояв, розглядаючись: звідкіля це воно? Зиркнувши в повітря, побачив велику множність чинів у білих ризах, які сяяли світлими лицями і сходили з небес із піснями назустріч якійсь чесній особі. Це побачивши, блаженний Іларіон упав на землю з великим жахом і почув, як хтось проказав до нього: "Це душа Теодорова, ігумена Студійського монастиря, який за святі ікони багато постраждав до крові і до кінця витерпів у скорботах. Тепер же покійний, торжествуючи, горі виходить до небесних сил, що його зустрічають". Те видіння блаженний Іларіон звістив і іншим чеснотливим отцям, назвав і день, і годину, видіння коли було, і за часом довідалися, що тоді переставився достохвальний Теодор Студійський і перейшов із землі на небо.