Відтоді блаженний Іван більше почав пошановувати добрих іноків і тих, про яких гадали, що вони лихі, і влаштував монастиря для зупинки мандрівним ченцям, і на осторозі тримав себе щодо осуду. Повчав же і овець своїх добрий пастир, щоб не дерзали осуджувати нікого, хоч би й дізналися про чиєсь зогрішення, однак аби свої гріхи бачили, а не чужі. І коли трапилося в Олександрії одному юнакові з інокинею втекти до Константинополя і всі їх осуджували, кажучи: "Дві душі погубив той: і свою, і тієї інокині, а ще й звабу всім учинив, написанобо є: "Горе тому, від кого спокуса приходить!" Тоді святий Іван казав до них: "О діти, перестаньте осуджувати, оскільки і ви подвійним гріхом повинні є: перший гріх, що Божу переступаєте заповідь, осуджуючи грішника, писано-бо є: "Тому не судіть передчасно нічого"; другий гріх, що клепаєте на брата, не знаючи, чи зогрішає він досі, чи вже покаявся". І розповів їм таку повість.
У місті Тирі ходив вулицями один інок. Побачила його блудниця, котра була в тому місті звісна всім, на ймення Порфирія, і почала гукати інокові вслід: "Спаси мене, отче, як і Христос урятував блудницю". Він-бо, людський сором за ніщо взявши, каже до неї: "Йди за мною!" — і, взявши її за руку, вивів із міста — всі це бачили. Пройшла чутка по цілому місту, що чернець пойняв собі за жінку блудницю Порфирію. Коли ж вів її до жіночого монастиря, знайшла Порфирія на дорозі покинуте маля і взяла його собі, аби виховати замість сина. Через деякий час трапилося бути деяким людям мирським у тому краю, де жили старець та Порфирія. І, побачивши, що має дитину, сказали їй із докукою: "Добре дитя народила ти, Порфиріє!" І, повернувшись, неславили всюди, що Порфирія народила дитя від ченця. "І ми своїми очима бачили його, і вельми подібне є до ченця". Коли ж провидів старець кончину свою і до Господа відхід, сказав до Пелагії (так-бо перейменував її в іночому образі): "Ходімо, — каже, — в Тир, оскільки маю там якусь потребу, хочу ж бо, щоб і ти зі мною пішла". Вона ж, не можучи ослухатися його, пішла за ним. І прийшли до міста, ведучи зі собою й дитя, яке вже сім років мало. Коли ж у місто ввійшли, розболівся старець, і прийшли численні громадяни навістити його. І каже до них: "Принесіть мені кадильницю". І принесли йому. Він-бо жарини із кадильниці висипав на тіло своє і тримав їх, доки не погасли, але не опалив жар ані тіла, ані одежі його. І сказав старець: "Благословен Бог, Який колись зберіг неопалиму вогнем купину, Той мені свідок: так само, як жар не опалив тіла мого, ані торкнувся вогонь одежі моєї, так і я не пізнав плотського гріха, відколи народився". І, це сказавши, віддав душу свою Господу, — всі, це бачивши, чудувалися і прославляли Бога, що має потаємних рабів своїх.
Розповідаючи цю повість людям, святий Іван навчав їх, кажучи: "Отож, братіє і діти, не бувайте скорі до осуду, не раз бачимо гріха грішникового, а покаяння його, таємно твореного, не знаємо".
Так той пастир навчав словесних овець і управляв Христовою Церквою. Повстали ж перси на ту країну, і потреба настала відпливти йому кораблем до Константинограду — послухав-бо Того, Котрий сказав: "А коли вас будуть переслідувати в одному місці, утікайте до іншого". І тоді із Олександрії відплив, і дорогою запав у хворобу й побачив якогось мужа, що явився йому — тримав той золотого скипетра і сказав: "Цар царів кличе тебе до Себе!" Від цього пізнав святий, що вже наблизився кінець його. Приплив-бо до Кипру, де була його вітчизна, і не міг рушити в подальшу дорогу, тож зайшов у місто своє Аматунт і з миром відійшов. Умираючи ж, сказав: "Дякую тобі, Господи Боже мій, що Твоє Тобі сподобив принести мені і що від світового добра нічого мені не залишилося, тільки третя частина срібляника, але й те повеліваю, хай буде віддано жебракам. А коли поставлений був єпископом Олександрійським, знайшов у моїй єпископії близько восьми тисяч літрів золота від приносів боголюбних, більше десяти тисяч літрів зібрав — і все віддав Христові, Йому ж бо й душу свою віддаю тепер". Похований був блаженний у тому ж рідному своєму місті, у молитовнім домі чудотворця Тихона, поміж двох тіл якихось єпископів, що вкупі лежали, але коли хотіли покласти з ними святого Івана, тіла оті, ніби живі, розсунулися, розділившись одне від одного, а поміж себе дали місце Івановому тілові. Це чудо всі, хто там був, на очі бачили і, дивуючись, прославляли Бога.