Цей великий усього світу учитель усі неправди і творені кривди без сумніву викривав, царю й цариці казав нікого не ображати, але творити праведні діла. Боярам же і сановитим мужам, які захоплюють чужі маєтки й кривдять убогих, Божим загрожував судом. Почала відтак поставати на нього ненависть не тільки від клириків, яким за установленим законом святий жити повелів, але і від мирських володарів, і, ніби від малої іскри великий вогонь, від загального викриття гріха гнів почав запалюватись у серцях тих, котрі себе в таких гріхах бачили. Огуджували-бо ненависники учення святого, премудрі ж його й добрі слова безумно на зло перевертали, кажучи, що патріярх у церкві на проповіді своїй не навчає, а докуку чинить; не оповідає, а докоряє; не наставляє, а гудить царя і царицю і всі влади. Ще й немилосердним називали його, який гріхи ближніх не покриває, і то з такої причини.
Був у палаці царському скопець на ім'я Євтропій, старший постільників царських. Той вийшов у патриціянський сан і радив царю встановити такий закон, щоб ніхто не тікав у церкву від смертної кари, а коли хто втече, то щоб примусом був витягнений і покараний, був-бо то давній звичай: люди, які тяжко зогрішили супроти міського закону і які на смерть засуджені, тікали до церкви, як колись ізраїльтяни у місто охоронне, і так могли позбутися смертної кари. Євтропій же той давній закон знищив, установив витягувати з церкви винних, од чого святому Іванові Золотоустому скорбота була, і важку ту річ вважав за насилля Церкві. Але невдовзі той Євтропій сам потрапив у ту ж яму, яку іншим викопав, і заколовся тим — таки мечем, якого на інших нагострив. Якось через велику провину вельми розгнівався на нього цар і видав Євтропієві смертного присуда. Побіг отож Євтропій до церкви і сховався в олтарі під трапезою. А блаженний Іван сидів на амвоні, де йому звичай був навчати людей, котрі там стояли, і, як вельми великий ревнитель, виголосив викривальне слово супроти Євтропія, праведну річ говорячи, що новопоставленого закона неправедного понесе сам той, що його винайшов і установив. Це слово підхопили Іванові ненависники і почали його поміж людей огуджувати, називаючи немилосердним, нелюдинолюбним, який не покриває людських зогрішень, і так помалу роздразнювали серця багатьох людей і на гнів до Івана підбивали. Той же Богові, не людям, пригоджуючи, своїм звичайним при добрім управлінні Церкви прикладався працям.
У патріярство цього святого Івана Золотоустого було ще в Царгороді багато аріян, котрі безборонно віру свою тримали, здійснюючи свої служби. Мислив — бо блаженний, у який спосіб очистити місто від тієї єресі, і знайшов принагідний час та й рече до царя: "Благочестивий царю, коли б хтось поміж коштовного каміння на твоєму вінці уклав би каменя простого, темного й нечистого, чи ж бо не обезчестив би всього твого вінця?" Відповів цар: "Так воно було б!" Рече ж Іван: "Так само обезчещене місто є це, яке правовірне, але ще має в собі невірних аріян. І як би ти, царю, за безчесного свого вінця прогнівився б, так усемогутній Бог гнівається на місто це, осквернене аріянською єрессю. Належить — бо тобі чи до з'єднання віри привести єретиків, чи з міста пронати їх". Це почувши, цар повелів привести відтак усіх аріянських старійшин і велів їм, щоб висловили перед патріярхом ісповідання своєї віри. Вони ж бо говорили слова, повні зловір'я й огуди на Господа нашого Ісуса Христа. Тоді цар повелів їх прогнати з міста.