По побоїщі зібралися решта іноків і, достатньо плачучи за загубленими своїми отцями та братами, розійшлися, куди хто зволив. Діоскор же зі своїми братами, а з ними й блаженний Ісидор, та й інші численні чорноризці, які в пості та інших чеснотах вельми прославилися, чудотворці вибрані (їм-бо не так те тяжко було, що покривджені й прогнані були, як те, що неповинно відлучені Теофілом од Церкви і до єретиків причислені), пішли до Силуяна, патріярха Єрусалимського. Але Теофіл тоді послав до нього і до інших єпископів палестинських, говорячи: "Не належить вам без моєї волі приймати мною відлучених і які від мене втекли". Тоді прогнані, не знаючи, куди звернутися, подалися до Царгорода, до святого Івана Золотоустого, як до доброго пристановиська. І впали перед ним, зі слізьми його молячи, щоб явив їм милість свою і допоміг їм у біді їхній. Побачив Іван п'ятдесятеро мужів, які зістарились у чеснотах, пожалів їх і, наче Йосип по братах, просльозився. І зрозумів од них, через віщо таку біду від Теофіла прийняли, утішив їх добрими словами і заспокоїв їх, давши їм місце при церкві святої Анастасії. Живили їх не тільки святий Золотоустий, але й свята Олімпіяда, диякониса, і численні їм заспокоєння та задоволення від майна свого творила, бо все багатство своє на те повернула, аби жебраки і подорожні мали покій і тілу потрібне, — святою-бо була по-справжньому, її ж і пам'ять у двадцять п'ятий день місяця липня пошановується. Святі ж були по-справжньому й ті чорноризці, із них пам'ять про деяких згодом Церква прийняла пошановувати. Був між них один на ім'я Єракс, який численні літа в пустелі один прожив, до нього якось прийшли біси, кажучи: "Старче, п'ятдесят літ ще маєш жити, не зможеш-бо такий довгий час терпіти в пустелі цій". Він-бо збагнув звабу їхню і рече до них: "Печаль мені учинили, звістивши про скорочення літ моїх, я ж бо двісті літ приготувався терпіти в цій пустелі". Біси, це почувши, відбігли посоромлені. Такого отця, якого біси не могли здолати, Теофіл олександрійський прогнав. Ще поміж них був Ісаак-пресвітер, учень святого Макарія, чистий од утроби матері своєї, з п'яти-бо літ у пустелю принесений, виріс тут, управний був у Божественнім Писанні і всі книги в умі тримав. Та й усі ті чорноризці, що їх Теофіл прогнав, були святі й преподобні, і пошановував їх вельми блаженний Іван, і до церкви заходити їм не забороняв, але причащатися не велів, доки достеменно не довідається причини їхнього відлучення і мир поміж ними й Теофілом учинить. Утримував-бо їх, щоб нічого не казали про це царю і щоб не скаржилися на Теофіла, обіцяючи своїм писанням примирити їх із ним. Відтак написав до Теофіла, щоб дав тим чорноризцям мирно у своїх хижах у Єгипті жити і щоб відлучених знову прийняв до з'єднання.
Теофіл же Іванове послання прийняв, а що від деяких брехливих наклепників почув, нібито Іван тих прогнаних приймав до Святого Причастя, а це не була правда, розгнівався вельми на Івана, що прийняв відлучених і що допомагає їм, та й відписав Іванові різко. Написав Іван і вдруге мирно, благаючи, хай не гнівається і не забороняє інокам перебувати там, звідки вигнані були, а Теофіл відписав ще жорстокіше, ніж перше, й більше ярився на Івана, аніж на тих чорноризців. Вони ж, побачивши, що Теофіл неодмінно стоїть при злобі своїй, описали всю біду свою, якої неповинно від Теофіла зазнали, й подали цареві, котрий був у церкві, жаліючись зі слізьми на того, котрий образив їх, і щоб повелів відбутися суду. Цар же пожалів про таких чесних та чеснотливих іноків, відтак послав писання своє до олександрійського єпарха, щоб Теофіла, хоч би й примусом, поставив на суд у Царгород, аби перед Іваном-патріярхом і перед єпископами, які будуть зібрані, подав слово своє про власну злобу і суд прийняв за ділами своїми. Писав-бо і до Інокентія, папи Римського, просячи, аби послав від себе якихось єпископів на собор у Царгород судити Теофіла. Папа ж відтак повелів єпископам своїм бути готовими в дорогу і тільки чекав звістки від царя Аркадія, і хоча вже зібралися східні єпископи, але цар не написав повторно, тож західні єпископи не прибули. Теофіл-бо наповнив золотом руки єпарха олександрійського, і дав послабу єпарх Теофілові, доки збере з Індії всілякі добропашні аромати й солодкі наїдки, котрими наповнив корабля, щоб те відвіз до Царгороду. На той час Теофіл схилив до себе святого Єпифанія, єпископа кипрського: отож, ніби являючись ревнильником благочестя, писав до нього, щоб зібрав собор на Кипрському острові і прокляв Оригенові книги (ще-бо тоді Оригенові книги святими отцями Вселенського собору не були прокляті, аж до П'ятого вселенського собору). Наклепав же Теофіл писанням своїм і на Івана, кажучи, що той єретиком є, оригенітів-бо до себе прийняв і з ними причащається. Єпифаній, бувши незлобливим (за Писанням: "Незлобливий віру йме всякому слову"), пойняв віру брехні, не пізнав Теофілової хитрості і, вельми бувши ревнильником благочестя, прокляв Оригенові книги помістним собором і писав до Івана, переконуючи його, аби так само учинив. Але Іван, того не пришвидшуючи, вправлявся у Божественному Писанні і весь розум його в тому був, аби в церкві навчати народ і приводити грішних до покаяння. Готувався в дорогу й Теофіл до Царгорода на суд, умолив і святого Єпифанія, щоб і він туди йшов. "Учинимо, — каже, — собор на оригенітів". Єпифаній послухав його, зібрався швидко й поїхав, упередивши Теофіла, а перед прибуттям його трапилась у Царгороді така річ. Був один боярин на ім'я Теогност, муж добрий і богобоязливий; той від одного заздрісного та зловірного сановника був оклепаний перед царем, ніби він огуджував і злословив цареві, а царицю називав золотоненаситною і губителькою всієї влади, яка грабує без правди чужі маєтки. Розгнівався на нього цар і повелів послати в Солунь до ув'язнення, а все багатство його та маєтки відняти, тільки одного виноградника, що був поза містом, залишити на живлення Теогностовій жінці та дітям. Коли ж ішов Теогност у Солунь, запав у недугу з печалі й помер. Жінка ж через смерть чоловіка і через те, що забрано маєтка, пробувала у великій скорботі і, прийшовши до святого Івана, оповіла йому зі слізьми біду свою. Він-бо її втішив корисними словами і радив покласти печаль на Бога. Повелів їй, щоб нащодень брала собі та дітям харч у ксенодохії, тобто у церковній странньоприймальниці, сам-бо чекав пригідного часу, щоб попросити царя за ту вдовицю, аби їй та дітям її повелів повернути неповинно віднятого маєтка, але злоба царицина перепону вчинила і не тільки на ту вдовицю, але й на блаженного Івана навела численні біди.