У той час святий Іван, за звичаєм своїм, проповідував у церкві Боже слово, певну частину Священного Писання від книг Царів, викладаючи таке: "Зберіть до мене єреїв безсоромних, що їдять трапезу Єзавелину, щоб сказав їм: "Чи довго ви будете кульгати на обидві ступні ваші? Якщо є Бог, ідіть за Ним, а коли трапеза Єзавелина є бог, то, ївши, виблюйте". Це почувши, вороги Іванові звістили Теофілові і з ним присутнім єпископам; вони ж написали ті слівця, зле тлумачачи і своє докладаючи, ніби Іван явно перед усіма нарік царицю Єзавелією, а їх найменував єреями безсоромними. Написавши це, віддали царю і цариці, і тоді цариця, ридаючи, просила в царя суду на Івана. Цар-бо пожалів вельми щодо цариці своєї і весь гнів свій, який на Теофіла мав, повернув на Івана і повелів Теофілові собора на нього учинити. Теофіл відтак зі своїми всіма радий був за прогнівлення цареве щодо Івана, тож знайшов двох дияконів, яких Іван відлучив од Церкви через гріхи: один убивство вчинив, а другий перелюбство. Тих Теофіл прикликавши, пообіцявши їм до попереднього сану привести, тільки нехай послухають його і хай неправдиво свідчать на Івана. Вони ж, окаянні, ворожнечу маючи на святого і попереднього сану бажаючи, відтак обіцялися вчинити Теофілову волю. Теофіл-бо написав численні фальшиві вини на Івана і віддав тим дияконам, щоб подали від себе соборові. Місце ж собору встановлено було на Халкедонському передмісті, де царський двір і церква була велика святих апостолів Петра і Павла, — там єпископи із Теофілом зійшлися й засіли. Блаженний же Іван сидів у своєму патріяршому домі з єпископами, що були із ним, числом чотирнадцять. І дивувався вельми, що Теофіл, якого примусом повелено заради стількох вин на суд привести, прийшов дерзновенно з численними єпископами і так швидко царя і всіх навернув, що не тільки про свої неправди не дав відповіді, а ще й інших судити хоче. Тоді почав говорити до єпископів своїх: "Моліте Бога щодо мене, братіє, а коли любите Христа, то не відходьте від Церков ваших, мені ж уже наблизився час бід, і, численні прийнявши печалі, маю відійти від цього життя; бачу-бо, що сатана, не терплячи мого учення, раду учинив на мене; ви ж не сумуйте через мене, але поминайте мене в молитвах ваших". Вони ж, почувши це, жахнулись і заплакали всі. Святий же повелів їм замовкнути, втішаючи їх, щоб не плакали по ньому. Коли ж бесідував він зі своїм собором, прийшли посланці від Теофілового собору, кличучи Івана на суд, щоб відповів супроти написаних на нього вин. Присутні ж з Іваном єпископи через тих посланників сказали Теофілові: "Не визивай Авеля, як Каїн, на поле, але ти до нас у доброзаконне місце прийди, щоб ми спершу твоє почули виправдання, маємо-бо на тебе книги, що вміщують сімдесят речей беззаконних, які ти вчинив. Ти-бо сюди прийди, бо ми благодаттю Божою не на розорення Церкви, а на мир зібралися, і нас є більше вашого собору". І святий Іван сказав: "До явних ворогів моїх не можу йти", — і не пішов. Кликаний був удруге і втрете — не йшов, а казав: "До кого маю йти: чи до супротивників моїх, чи до судей? Я готовий і перед зібранням усього світу стати, одначе так, щоб і супротивники мої зі мною на суд стали, а інший був, котрий би нас судив. Тепер же і супротивники мої, і судді — одні є, і не судитися зі мною, а судити мене хочуть. Не піду-бо на суд такий: нехай зберуться з усіх престолів єпископи, тоді стану на суді". Це сказавши, послав замість себе трьох єпископів із двома пресвітерами, щоб говорили за нього. Теофіловий же собор, побачивши Іванових посланників і не бажаючи чути від них мовлених істин, схопили їх і били, а на одного з них наклали залізні кайдани — ті, що приготували на Івана, і почали читати неправедні вини на неповинного й чистого серцем Івана, брехливо написані, і, псевдосвідків поставивши, суд над ним чинили. Святий же Іван у той час сидів зі своїми єпископами у своїй церкві, кажучи: "Великі хвилі, люте притомлення, але не боїмося потоплення, на камені-бо стоїмо. Хай піниться море і нехай збурюється, але каменя не може розбити; хай здіймаються хвилі, але Ісусового корабля не можуть потопити; чого ж боїмося, скажіть мені, чи ж смерті? "Для мене життя — то Христос, а смерть — то надбання". Чи ж вигнання боїмося, скажіть мені? Але "Господня земля і все, що на ній". Чи ж маєтків відняття боїмося? Але нічого не принесли ми у світ цей, тож явно є, що нічого й винести не можемо, і що в світі цьому не є страшне, то того не боюся; і коли є щасливе, не дбаю про нього, не боюся убогості, не бажаю багатства, не тремчу перед смертю, але молю, щоб ви встигли на добре". Це і багато слів святий виклав тим, що слухали його. У той час Теофіл із єпископами своїми осудили святого Івана за достойного скинення і скинули його, ані лиця його не бачачи, ані голосу його не чуючи. Так в один день учинили злобу, яку здавна сплітали. Тоді послали до царя писання, яке мало в собі таке: "Оскільки Іван багатьма лихими речами є обкладений і сам себе винуватим тим освідчив, що не захотів прийти на суд, через те вже скинений є; такого ото канони викидають, а ми його скидаємо, і нічого більше не потрібно, тільки нехай повелить твоя держава його, хоч і не хоче, з престолу прогнати".