У ті часи в Церкві Христовій, якою в мирі й спокої добрі пастирі керували, раптом з Божого допусту піднялася буря збентеження через злочестивого Лева Вірменина, який єрессю іконоборською злодихав. Він спершу патрицієм був при царюванні благочестивого царя Михаїла, названого Ранґаб, який мав колись чин кирополатський. У нього ж Лев Вірменин підступно викрав царство таким чином: була тоді війна греків з болгарами, на неї ж виходячи, Михаїл-цар поставив Лева того воєводою над східними воїнами, не відаючи, що Лев шукає, як би підступом царство в нього забрати. Коли ж греки з болгарами стялися, і вже болгари знемогли і на втечу повернути хотіли, Лев Вірменин зі спільниками своїми і з воєначальниками, їх же ще спочатку на те звабив дарами, і зі всіма полками, що під ним були, раптом кинулися втікати, хоч ніхто ж за ними не гнався. Болгари ж, бачивши греків, що назад біжать, спершу боялися гнатися за ними, щоб то підступом не виявилося, тоді, побачивши, що втеча їх без перепон, насмілилися і, гнавши, багато греків побили. І так цар Михаїл повернувся переможеним — втечу ж ту раптову вчинив Лев такою хитрістю і підступом, аби воїнство і народ зненавиділи царя як боязливого і малодушного, що не вміє провадити битви, і так, щоб самому змогти захопити царство, що й сталося.
Коли увійшов Михаїл-цар переможений до Царгороду, Лев залишився з воїнством у Витинії для охорони кордону, і зразу приступив до виконання свого давно задуманого злого наміру проти царя. Він розпустив слух, що греки зазнали поразки через цареву малодушність і невігластво в військовій справі.
Так збунтував усе воїнство на царя і сам відкрито став на добродія свого, і там-таки, у Витинії, усе воїнство його царем поставило і прославило. Дійшла ж швидко вістка про те до царя Михаїла, і багато хто радив цареві, щоб став на спротив твердо Левові, не відпускаючи йому царства. Відповів Михаїл: "Краще мені не лише царства, а й життя позбутися, аніж мала б хоч одна крапля крови християнської через мене в міжосібній боротьбі пролитися". І зразу послав потайки до Лева вінець свій царський, і порфиру, і взуття царське, кажучи: "Ось віддаю Тобі царство, приходь-бо без страху до Царгороду і царюй". Те зробивши, Михаїл сам зразу в чернечий чин одягнувся з жінкою своєю. Увійшов же Лев до Царгороду з великою славою, сів на престолі царства грецького і зразу благодійника свого Михаїла, який йому з любов'ю віддав царство, на острів один у вигнання послав. Двох же синів його, Теофілакта та Ігнатія, скопити звелів. Через якийсь час і на самого Христа Бога і на святу Його Церкву злочестивий той цар повстав, зібравши неправедне соборище на святі ікони, і викинув їх із храмів Божих. Коли ж святіший патріярх Никифор, і благочестиві архиєреї та архимандрити, і всі богонатхненні отці збунтувалися проти нього, не погоджуючися з його злочестям, і, прийшовши, переконували його, щоб не кривдив і не бентежив такою єрессю Церкву Христову, він, окаянний, усіх з палат з безчестям викинув й у вигнання в різні краї розіслав. Тоді і святий Теодор Студит, який твердо чинив спротив цареві, ув'язнений був з учнем своїм, цим Миколаєм блаженним, біля Аполоніядського озера, в місті, названому Мезопа, де ж вони у в'язниці один рік пробули. Тоді, чувши про них, що багатьох там людей ученням своїм до поклоніння іконам святим переконують, цар звелів вигнати їх звідти у східні краї, у місцевість одну, названу Воніта, і там пильнувати їх у суворій в'язниці, щоб ніхто ж до них не приходив, щоб не могли вони розмовляти ні з ким. Проте, коли добрі ісповідники не могли устами говорити до людей, навчаючи їх благочестя, тоді писаннями своїми, які з в'язниці до вірних посилали, наче велегласними трубами, догми єретичні, наче стіни Єрихонські, руйнували, зруйноване благочестя виправляли й будували. Про те довідавшися, цар послав одного немилостивого воїна на ім'я Анастасій, щоб лютими обклав їх ранами. І, прийшовши, посланий спершу преподобного Теодора, тоді й учня його, блаженного цього Миколая, немилостиво бив, що розпадалася плоть їхня від накладених їм ран. Тоді знову у в'язниці їх замкнув і вхід загородив. Звелівши ж голодом і спрагою морити їх, відійшов. Хто розповісти може про скорботу, і скруту, і голод блаженних тих в'язнів, і всі їхні біди, які три роки у скруті в'язничній перетерпіли, а найбільше після прийняття ран, коли не лише від болю, але і від голоду та спраги знемагали, бо часом через три дні, часом же через чотири, а часом і через цілий тиждень вартові заледве трохи хліба їм вкидали через віконце, і то з докорами і дошкуляннями, також і води дуже мало подавали. Ще ж рани на тілах їхніх добре не погоїлися, прийшов знову инший посланець від царя мучити їх, хтось-бо зі зловірних доніс цареві послання їхнє, яке Миколай блаженний від імени Теодора до православних писав. Було ж написане царевого злочестя і блуду викриття, й іконоборної єресі душешкідливу згубу, і до вірних красне й корисне повчання про благочестя. Те писання злочестивий цар Лев прочитав, сповнився великої люті і, по-звірячому, наче лев, заричавши, послав зразу одного лютого ката показати їм писання те, чи їхнє воно є, і бити їх до останнього подиху. Дійшовши ж до місця ув'язнення преподобних, той кат вивів їх із в'язниці і, показавши писання, спитав, чи їхнє воно. Вони ж не утаїли діла свого: преподобний-бо Теодор велів, а Миколай блаженний писав. Тоді розгнівався посланець, спершу Миколая, оголивши, на землі простягнув і бив його без милости довго, тоді, покинувши його напівмертвим, до Теодора вернувся і його також бив, усе тіло його зранив, ледь не роздробив і самих костей. І залишивши його ледь живого, знову повернувся до Миколая й намагався ласками схилити його до царевого однодумства. Але той непохитний був у благочесті, відкидав слова його. Розгнівався ж більше кат, знову звелів жорстокіше блаженного Миколая бити — і битий преподобний був по хребті, по животі довго. Після лютих же тих ран залишив його кат нагим через ніч перебувати на холоді, був-бо тоді місяць лютий і зима налягла. Він, хоч від багатьох ран тіло боліло і від холоду промерзав, терпів, дякуючи Богові. Після цього кат знову вкинув обох до в'язниці і, вхід загородивши, до царя повернувся. Преподобні ж отці після прийняття ран багатьох мали тіла свої зранені до кісток, і висіла з ран шкіра їхня по тілу, як полотнище. Бачивши таке їхнє страждання, вартові розчулювалися і, переходячи на милість, воду теплу й олію їм подавали. І так преподобні страждальці губкою, у воду намоченою, один одному рани омивали й олією мастили, потрохи лікувалися, обвислу шкіру, що зростися з тілом не могла, малим ножем обрізали. Коли вони так дев'ятдесят днів страждали і ще рани зовсім не погоїлися, знову цар злочестивий звелів їх перевести звідти у смирнські межі і там, наклавши їм багато ран і ноги забивши в кайдани, звелів вкинути до темниці. І перебували там преподобні двадцять місяців в бідах і нужді великій. Почув Бог рабів Своїх, що день і ніч до Нього взивали, і згадав закутих — благозволив, аби злочестивий той цар загинув, і вбитий був Лев своїми ж воїнами в церкві. Після нього Михаїл, названий Балбос, прийняв скіпетр грецького царства. Він, хоч сам зловірний був, проте правовірних не гонив, але залишив кожному вірити так, як же хто хоче. Звелів випускати з ув'язнення і темниць усіх, що через благочестя були утримувані, і кожному повернутися на своє місце не боронив. Тоді й Миколай блаженний з Теодором Великим, із запертя випущені, прийшли в Халкедон і до Никифора-патріярха, який у вигнанні був, дійшли. Преблаженний же Никифор приходом їхнім утішився вельми й, бачивши на тілі їхньому страдницькі рани, шанував їх, як святих мучеників. Проживши там якийсь час, прийшли з патріярхом до Царгороду умовляти царя, щоб православну прийняв віру. Але той через превелику грубість свою не послухав учення їхнього, не захотів святим іконам поклонитися, лише нікому поклонятися іконам не боронив.