У той самий день пам'ять святого священномученика Аврамія, єпископа Арвильського, Перського краю, якому за Христа після довгого биття голову відтяли.
І преподобного отця нашого Кирила Новоозерського чудотворця. Дивись про нього в Пролозі.
У той самий день споминання про одного відлюдника богобоязливого, що в чеснотах мав успіхи, який сидів у Єгипті в горі пустельній града, що Антиноа називається, і багато людей зі слів і діл його користали. Таке з ним було, що через заздрість [як зі всіма добродійними мужами буває] ворог вклав до богобоязливости його помисел такий: "Не годиться тобі (казав у думці), щоб працювали чи служили тобі инші, ти-бо не лише того, щоб хтось тобі служив, але й сам комусь служити не є достойний. Якщо ж иншим не служиш, то принаймні для себе працюй. Вставши-бо, іди до міста і продай ті, що маєш, кошики, і купи, що потрібно тобі, і повернися зразу на самоту, і ні для кого не будь обтяжливим". Таке йому радив підступний, заздрячи на його безмовність, і добре боговгодження, і велику користь — всюди-бо ворог усіх зловити намагається. Відлюдник же, добрій думці скорившися, вийшов із келії своєї, не розуміючи хитрих підступів дияволових, цей знаний і славлений чернець, якому всі дивувалися. І коли через довгий час побачив жінку і розмовляв з нею довго, і через свою необачність був заплямований, і відійшов в пустельне місце, — ішов за ним його ворог. Упав при ріці і враз зрозумів, як зрадів ворог через падіння його, й охопив його відчай, бо Духа Святого засмутив, і ангелів, і святих Отців, з них же багато хто, в градах живучи, ворога перемогли. І сумував через те вельми, не пам'ятаючи, що Господь готовий подати силу тим, хто уповає на Нього, і, забувши про зцілення гріха, хотів себе в течію ріки кинути на смерть, для повної радости дияволу. Від такого великого болю душевного знеміг тілом і якщо б потім милостивий Бог не допоміг йому, помер би без покаяння для радости бісівської. Тоді, до тями прийшовши, роздумував, як би більший у покаянні і злостражданні показати труд й умилостивити Бога сльозами та риданням. Знову-бо відійшов у келію свою і, двері загородивши, як же над мертвим плакати є звичай, так плакав, молячися до Бога. Постив же і чував зі всілякою скорботою, виснажив тіло своє і ніяк не знав, як добре покаятися за гріх сподіяний. Братів же, як звичайно, до нього багато приходило задля користи, і стукали в двері — відповідав, говорячи: «Не можу відчинити, дав-бо слово Богові рік один так каятися, але моліться за мене недостойного». Не знав-бо старець, як їм відповідати, щоб не спокусилися, чуючи про гріхопадіння його: був серед них вельми шанованим великим монахом. І провів рік цілий, ревно постячи і каючися. Коли ж надходив день Пасхи, в саму ніч Воскресення Христового, взявши світильник новий, прилаштував його, налив єлею і, в посуд новий поклавши, накрив і, з вечора ставши на молитву, казав: «Щедрий і милостивий Господи, Який хоче і поганих врятувати, і дає в ум справжній їм прийти, до Тебе прибігаю, Спасе душ наших. Помилуй мене, що дуже Тебе прогнівив і на радість ворогові багато вчинив, і ось мертвим є, послухавши ворога. Ти ж, Господи, і нечестивих, і немилостивих милуєш, і ближнього милувати вчиш, помилуй й ущедри моє окаянство, нічого-бо неможливого нема для Тебе, змилосердися, бо біля пекла розсиплеться, як порох, душа моя. Вчини милість, бо Ти благий є і милостивий до Свого творіння, хочеш і неіснуючі тіла в день Воскресення відродити, почуй мене, Господи, бо щезне дух мій і окаянна моя сама душа, і занеможе тіло моє, яке я осквернив, і не можу жити, недостойний.