Коли сповнилося ж чотири роки у в'язниці, цар, наче недостойних царського свого допиту, їх судив, насправді ж фактом нездоланної їхньої великодушности соромився — одному володареві на ім'я Сакедон, вельми лютому, який незчисленну кількість християн страшними муками і смертями погубив, доручив, щоб примусив в'язнів тих до поклоніння богам. Він же, взявши святих мучеників Климена й Агатангела, коли словами ласкавими і грізними нічого не досягнув, звелів нагих, прив'язаних до дерев, бити жорстоко і стругати тіло їхнє настільки люто, що плечі й хребет зовсім до костей обстругані були, і самі лише кості та суглоби ніг видно було — тіло все відпало. І думав кат, що зразу помруть, — звелів відв'язати їх і відвести у в'язницю. Бачивши святих, що стояли на ногах своїх, і кріпилися, і до темниці самі йшли, осоромився вельми, від люті ж і сорому занеміг тілом, був ледь живий, і несли на руках слуги його із судища в дім. А святим, поки до в'язниці йшли, відпадала частинами плоть їхня з кров'ю із тіл їхніх, її ж вірні по дорозі зі землею збирали, як великий скарб чесно собі приймали. Довідавшися про недугу Сакедонову, цар засміявся і сказав: "Ось славний Сакедон, що багатьох християн здолав, двома переможений". Стояв же в той час перед царем один князь на ім'я Максим, він просив царя, щоб дав у його руки мучеників тих, хвалився-бо з двох одне вчинити: або примусити їх до жертви, або муками заморити. І звелів йому цар взяти святих до себе, і не зразу мучити їх починати, але багато днів, дружньо з ними бесідуючи, переконувати богам поклонитися. Якось, прикликавши до себе, говорив їм князь: "Радійте, о мужі, яких же люблять боги безсмертні, як власних синів своїх, й опікуються вами, багато разів-бо і в снах про вас сповіщали, і наяву, відповідаючи, казали, що маєте ви навернутися до них, через те стримали тих, що мучили вас, щоб не губили вас, — чекають-бо вашого навернення, яке вже близько, бо минулої ночі великий серед богів Діоніс, явившися мені, сказав: "Приведи тих двох мужів до мене". Ось-бо, о мужі, і храм Діонісія відчинений, і вівтар прикрашений, і жертви готові — прийдіть і принесіть йому жертви". Відповідали святі: "Брешеш безсоромно, о судде, бо твої боги як наяву є німими, так і уві сні не можуть говорити. Котрий же Діоніс говорив до тебе? Бо два є у вас тут ідоли Діонісові — один кам'яний, а другий мідний. І якщо кам'яний говорив, то ми йому пророкуємо, що скоро прийде час, коли розбитий буде на частини й або в стіну, з каміння будовану, з иншим камінням буде вкладений, або, у вогонь вкинений, у вапно перетвориться. Якщо ж мідний Діоніс говорив — він перетворений буде на казани й инший посуд незчисленний". Таких слів чути Максим не терпів, почав мучити їх люто. Було ж катування таке: гостре знаряддя залізне, рожна, ножі, гаки, тризубці та що найгостріше винайти міг повстромлював у землю дуже густо, гострим доверху на висоту стопи ноги одної. І на тому Климента святого нагого хребтом горілиць поклав і зверху великими палями бити звелів. А святому Агатангелові, олова багато розтопивши, вилив на голову. Битий же був святий Климент палями по грудях і всюди, з голови до ніг, усе тіло його зісподу на гострих тих знаряддях прокололося і порізалося, і пройшло залізо одне аж до серця, инше — до грудей, инше до утроби, инше — наскрізь пройшло, явне зверху виглядало, і коли після довгого биття звелів кат зняти з того місця мученика, ледве чоловіків багато змогли з великою натугою його звідти витягнути — і чудувався Максим, дивуючись такому терпінню і тому, що такі муки не можуть мучеників ні до богів навернути, ані ж заморити: Бог Усевишній беріг їх, душі їхні з тілесного союзу не виходили на більше імени святого Свого прославлення, на осоромлення ж нечестивих. І вкинуті були святі у темницю. Те довідавшися, цар Максиміян засудив святих на довічне ув'язнення, поки там самі помруть. Але ще один вельможа на ім'я Афродисій, родом перс, всіляких на християн мук найлютіших досвідчений винахідник, просив у царя, щоб звелів йому тих мучеників взяти, аби погубити їх. І взявши, повів у дім свій, і поставив перед ними найбагатшу трапезу для частунку, переконував їх, щоб їли й пили з ним і возвеселилися. Ті ж говорили: "Ми годуємося небесною їжею і питтям, той, хто її їсть і п'є, не зголодніє ніколи, але перебуватиме навіки веселий". Афродисій же, за безчестя те собі прийнявши, сказав: "Завтра приготую вам иншу вечерю, її ж прагнете — смерть найлютішу". І коли настало завтра, звелів Афродисій принести два камені жорнові, повісити на шиї святих і волочити їх по цілому граду на наругу. Коли волочили святих, багато з безумного народу, взявши каміння, били волочених, ще більше людей дивувалося настільки великому й довгому їхньому стражданню, думали, що вони безсмертні, і до Христа наверталися. Після цього, царевим судом, у в'язницю назавжди були вкинені, щоб, довгим ув'язненням виснажені, загинули. І перебували святі в путах темничних досить років, поки не наблизилося здійснення двадцять восьмого часу страждання, про що святому Климентові в Тарсі, коли був ведений до царя, одкровенням Божим було повідомлено. І багато зі святих ісповідників Христових, що почали подвиг страдницький, біг свій закінчили, ці ж двоє страждальців ще в триванні і подвигу мученицькому перебували.