Не по довгім часі Кирило, єпископ града того, спочив у Господі і вибраний був замість нього на престол преподобний Павло, ігумен монастиря Андріївського. Він, прийнявши сан єпископський і прийшовши в монастир дівочий, пані Ксенію, хоч не хотіла, освятив дияконесою, бо справді такого чину була достойна: в тілі будучи, ангельське мала життя. І хоч у багатьох насолодах і просторі була вихована, будучи донькою сенаторською, проте на таке суворе й тісне віддалася життя — виглядало, що новим якимось незвичним і нелегким шляхом до постницької досконалости сходила. Повстримности її боялися біси — постом же і подвигами її переможені, втікали, ані приступити до неї не сміючи. Їла-бо то на другий, то на третій день, багато разів і цілий тиждень без їжі перебувала. А коли був їй час прийняти їжу, ані зілля не куштувала, ані сочива, ані вина, ні єлею, ні садового овоча, ні чогось иншого з добрих страв, лише трохи хліба, змочуючи своїми сльозами. Взявши ж із кадильниці попіл, посипала хліб свій і чинила так у всі роки життя свого, пророче сповнюючи висловлювання: "Попіл, як хліб, їм, а пиття своє сльозами розчиняю". Намагалася ж усіляко таку свою повстримність утаїти від сестер своїх, лише дві її рабині і співмешканки споглядали потай, що робить, і самі доброчинне життя її наслідували. Така ж у ній була бадьорість, що з вечора до часу утрені стояла цілу ніч, простерши руки свої вгору, і молилася, і так щодня сестри таємно за нею дивилися. Часом же, коліна схиливши, з вечора до ранку молитву творила з великими сльозами. Так завжди, працюючи для Господа, з такою ж те чинила смиренністю, що гіршою за всіх себе мала. Але хто инші доброчинства розповісти її може? Якого слова до вимовлення всіх її виправ достатньо буде? Що скажемо про її покірність? Ані ж ніхто не бачив її коли у гніві, ані не забруднила життя свого якоюсь марнославністю і величанням. Лице її було смиренне, і не величалася розумом, і виглядом не красувалася, тіло постницькими трудами виснажила. Серце ж її мирне жодної бентеги не мало. І яких у ній не було чеснот? Чування повсякчасне, повстримність велика, смирення невимовне, любов безмірна. Тим, що бідували, помагала, співчувала страждальцям, милосердилася над грішниками, зваблених наставляла на путь покаяння, про одяг же її нема що й казати: дуже-бо погані носила лахи й рубища, але й тих недостойною себе вважала. І ціле її життя в сердечному було розчуленні і пролитті сліз безперестанному, і скоріше можна було побачити, як джерела водні в час спеки пересихають, ніж очі її, що плакати перестають, — вони завжди до любого Христа, Жениха свого, взирали, виточували потоки сліз, бажаючи Його лицем до лиця бачити і за Давидом кажучи: "Коли прийду і явлюся лицю Божому, лицю найсолодшому Жениха мого, будуть сльози мої мені хлібом вдень і вночі".
Коли ж цій завждизгадуваній діві, непорочній нареченій Христовій зблизився час відходу її з тимчасового цього життя, настала пам'ять святого Єфрема, який був колись у граді тому єпископом. І пішов блаженний єпископ Павло зі всім клиром своїм у село, Левскин назване, — там-бо була церква святого того єпископа Єфрема і в ній — чесні його мощі. У той час преподобна Ксенія, прикликавши всіх сестер своїх у церкву монастирську, почала до них говорити: "Пані мої і сестри, знаю, яку любов мені явили, як неміч мою понесли і помогли мені, подорожній, і нині прошу вас: виявіть любов вашу до кінця мені, рабині вашій, і поминайте мене, убогу, і грішну, і подорожню в молитвах ваших, милостивим до мене зробіть Бога, щоб не припнули мене гріхи мої, але щоб молитвами вашими безборонно перейшла до Христа мого. Ось-бо кончина моя наближається, і болить мені душа, і сумна вельми, бо неприготована виходжу з тіла мого. Отцеві нашому, єпископові, пану Павлові, якого нема тут нині, ви замість мене скажіть, коли прийде: "Так каже убога Ксенія: "Заради Бога, чесний отче, поминай подорожність мою, ти-бо наставив мене й увів в життя це, молися-бо за мене, щоб не осоромив мене Господь у моїй надії". Те чувши, усі сестри почали плакати й говорити: "Пані наша і наставнице душ наших, залишаєш нас у сирітстві й бідуванні, хто далі наставлятиме нас на путь життєву? Хто нас повчить? Чи хто помолиться за упадок наш? Ні, пані, у такий час не покидай нас, згадай, як ти сама зібрала нас у Загороду свою цю, потурбуйся про душі наші, пані, і впроси Бога, щоб дав ще якийсь час задля убогих, щоб наставити нас на спасіння". Почали і дві її рабині, припадаючи до ніг її, плакати гірко, говорячи: "Покидаєш нас уже, володарко наша, і без нас звідси відходиш, що без тебе робитимемо, убогі? Що робитимемо, подорожні, в чужому краю? О горе нам, убогим, і бідним, і подорожнім, невтішним, самих нас залишити хочеш, пані наша, згадай скорботу нашу, нею ж сумуємо за тобою. Згадай подорож нашу і твою, її ж спільницями тобі були. Згадай, що у всьому тобі ревно послужили, згадай нас і помолися за нас до Бога і візьми нас зі собою, щоб не відлучалися ми від тебе, пані наша". Багато ж ридання і бентеги було, почала й сама пані Ксенія, плачучи, казати: "Знайте, сестри мої, що багато років тому проголосив святий апостол, говорячи: "Не забариться Господь з обітницею, як деякі думають, але, довготерпеливий до нас, не хоче, щоб хтось загинув, але щоб усі в покаяння прийшли, прийде ж день Господній, як тать". Це бо знаючи, сестри мої, не лінуймося в малому цьому часі, але не спімо, запалімо світильники наші, приймімо єлей у посуд наш, приготуймося зустрічати Жениха, бо не відаємо, в котру годину запросить нас Господь. Ось-бо жнива надходять, і робітники готові, та лише веління чекають Владики".