тим обурювалися і на заздрість зрушилися, відділили град Тиян від Кесарії, був-бо в Тияні єпископ Антем, що лицемірно показував себе благочестивим, насправді ж був єретиком. Він з иншими єпископами-однодумцями своїми від Василія відлучився, зробився митрополитом Тиянським і влаштував так, що Кападокійський той край розділився на два, і велика через те виникла суперечка щодо визначення єпархій. Бачив же Василій святий, що відібрані від єпархії його гради і села, — замислив річ таку. Був між Кесарією і Тияном малий і неславний град на ім'я Сасими. У ньому святий Василій захотів нововлаштувати єпископський престол і поставити там єпископом мужа благочестивого, сподіваючися так і сварку стишити, і багато душ зберегти в благочесті. Не маючи ж на те мужа досвідченого, писав до святого Григорія, друга свого, просячи його прийняти освячення єпископське на престол в Сасими: ніхто-бо так не зможе там утвердити благочестя, як же він. Святий же Григорій відписав, відмовляючися зовсім. І багато разів Василій до нього писав і бажаного не отримував. Тоді, вставши, пішов сам в Назіянз-град і, радившись зі старим Григорієм, єпископом Назіянським, батьком же Григорієвим, обидва, Василій і старий Григорій, переконали Григорія прийняти освячення святительське — і поставлений був примусом єпископом граду Сасимського, про що довідавшися, Тиянський митрополит Антим, Сасими до своїх меж теж присвоюючи, привів туди силу військову, щоб не пустити Григорія на престол, і на дорогах прихід його стеріг. Святий же Григорій, туди йдучи, про злість Антимову і воїнську силу довідався, відійшов у якийсь монастир і служив хворим, тоді оселився в пустелі на бажану для себе безмовність. Але через якийсь час знову батьковими проханнями до Назіянзу повернувся: зістарівся-бо вже був батько його вельми і потребував у старості своїй допомоги від нього, бо не мав инших дітей, окрім нього одного. Кесарій, другий син його, помер, як же про те раніше згадувано. Також і донька Горгонія вже перейшла з тутешнього — їх же обох поховання брат їхній, цей святий Григорій, словами вшанував надгробними. І залишився сам для батьків своїх як одна зіниця ока, і не було можливо йому не слухати тих, що народили його. Але мусив послужити старості їхній і померлих звичному похованню передати. Коли повернувся з пустелі Григорій святий до Назіянзу знову, батько його Григорій, уже знемагаючи старістю, захотів за життя свого влаштувати сина Григорія єпископом Назіянзу, до чого не лише переконуваннями і проханнями, але й присягами примушував сина. Він же від турботи про церковні справи не відмовлявся, підкоряючись велінню батьковому, престола ж єпископського прийняти зовсім не хотів: '"Неможливо є мені, — казав, — о батьку, поки ти з життя не відійшов, але живий, прийняти престол твій". Батько ж більше йому через прийняття престолу не надокучав, але опіку про церкву на нього поклав, кажучи: "Поки я живий, сину мій, будь мені жезлом старости, після мого ж відходу зробиш, як захочеш". Після цього переставився старий Григорій, єпископ Назіянський, батько цього святого Григорія, який сидів на престолі єпископському сорок п'ять літ. Прожив сто літ від народження свого і похований був славно, прийшов і святий Василій Великий на його поховання. Залишилася була в живих пані Нона, мати святого Григорія, друга Василієвого, але через короткий час і вона спочила в Господі, також сто літ мала. Поховавши своїх святих батьків, святий Григорій звільнився від опіки над ними, ще ж і від гамору хотів звільнитися, бо примушував його народ прийняти після батька престол єпископський. Пішов потай в Селевкію і при церкві святої первомучениці Теклі перебував. Звідти ж дружніми Василія Великого впрошуваннями прикликаний був, прийняв опіку над лічницями і гостиницями. Василій-бо святий на спочинок тих, що не мали де голови прихилити, доми великі спорудив, жебраків, і убогих, вдів, і сиріт, і подорожніх там зібравши, про необхідну їжу їм турбуючись, любому другові своєму доручив про них опіку. І був Григорій святий годувальником для жебраків, служителем для хворих і тим, хто дає спочинок подорожнім. Тим часом єресь аріянська багато вже років Церкву Божу бентежила, наче з якоїсь гідри нова голова, нова єресь виникла, пошкоджуючи багатьох. Єресь же та була Македонієва, що хулила Святого Духа. Аріяни-бо ісповідували, що Отець Бог нестворений, предвічний, Син же створений, Отцеві не єдиносущний ані не співзавждисущний. Македоняни ж Сина рівного Отцеві ісповідували, Духа ж Святого хулили, одні з них називали його творінням, а не Богом, инші ж ані не творінням, ані не Богом його проповідували. І називав їх Григорій святий напіваріянами, бо вшановували Сина, безчестили ж Святого Духа. Множилася ж та єресь найбільше у Візантії. І спільною святого Василія Великого й инших багатьох правовірних єпископів радою соборною святий Григорій, як муж премудрий і в слові сильний, у Візантію на спротив єретичного того мудрування, на захист же праведних святої віри догм іти був вмовлений. Але перед відходом Григорія до Візантії святий Василій Великий захворівши, помер — і згас світильник всесвітній. За ним же Григорій святий багато плакав і словом надгробним вшанував, вирушив в дорогу, яка перед ним лежала, і досягнув царствуючого града Візантії, прийнятий був благочестивими з радістю. Побачив Церкву Христову меншою, що кількість вірних легко перерахувати, бо більша частина града пішла за єрессю, і всі храми Божі превеликі і прекрасні єретики тримали — один лише малий і старий храм святої Анастасії, ними зневажений, правовірним залишився. Зразу-бо Григорій святий, як же Давид колись проти філистимлян пращею, словом Божим проти єретиків озброївся, перемагав їх суперечки і догми їхні, як павутину, розірвав. Щодня багатьох від зловір'я до правовір'я богомудрими і богонатхненними словами своїми навертаючи, за короткий час настільки примножив Церкву Христову, що число її вірних неможливо було злічити. Число ж єретиків день за днем зменшувалося, і збувалося те, що у Святому Письмі про дім Давидовий і про дім Сауловий пишеться: "Дім, — сказано, — Давидовий підносився й укріплювався, дім же Сауловий ішов і знемагав". Але ще коли аріянське і македонянське зло не зупинилося, постав новий єретик із Сирії — Аполінарій, про воплочення Господнє зле мудруючи: що не справжнє воно, проповідував, і наче Христос не прийняв душі, але замість душі мав божество. Учений же був той єретик і в еллінській премудрості досвідчений, багатьох зманив у свою єресь, учні ж його пройшли цілу землю, ловлячи ненавчених і тягнучи, наче вудкою, у загибель. Знову-бо хоробрий подвижник святий Григорій, великий маючи подвиг, з єретиками тими боровся і тих, що відходили від правовір'я, викриваючи, забороняв, просив — й одних-бо у вірі зберігав, инших із падіння підносив. Аполінарієві ж учні, обходячи народ, оббріхували святого Григорія, наче Христа на двох розділяв Синів. Завжди ж таке оббріхування розсіваючи всюди, зрушив народ на гнів і на злість проти святого, бо й крапля води, що часто крапає, пробиває камінь. Ті, що не могли розсудити хитрослів'я єретичного і зрозуміти глибини таїнства вочоловічення Христового, вовкам і єретикам замість пастирів і православних учителів вірили і шанували їх, пастиря ж, що навчав істини, як вовка і єретика сприймали. І вчинили галас, камінням кидали на святого, як же колись юдеї на святого першомученика Стефана, проте не убили його: Бог покривав Свого угодника. Не вгамувавши злости своєї, взяли його по-звірськи і градському єпархові на суд представили, як якогось бунтаря, винуватого в обмовах і крамолах, — святий же не винен був у жодному злі, але, покірний і смиренний серцем в такій біді і незаслужених нападах від людей, говорив до Христа Бога свого: "В імені Твоєму, Христе, якщо піду і посеред тіні смертної, не забоюся зла, бо Ти зі мною". Єпарх же, невинність його знаючи, зло людське неправедне бачивши, відпустив його вільним. І вийшов без ран і биття мученик, без ран вінценосець, єдину лише мав волю — щоб за Христа страждати. Такими подвигами і з єретиками боротьбою сильною Григорій святий просіяв, знаний був усіма, і славлена була премудрість його всюди, і прозваний був він усією православною Церквою новим іменуванням — Богослов, подібно до давнішого Богослова — святого Івана, дівственника й улюбленого учня Христового. Те іменування Богослов, хоч і для всіх великих учителів і святителів є спільне: усі-бо богословили благочесно Пресвяту Тройцю, — проте святому Григорію винятковим якимось чином присвоїлося, що Богословом званому йому бути, — це ж бо знамення його торжества і перемоги над стількома великими і багатьма єретиками, і відтоді почали всі називати його Богословом. Люблений же був вельми правовірними, і хотіли його всі благочестиві патріярхом собі мати. Ще ж і Петро, патріярх Олександрійський, що по Великому Атанасії престол прийняв, писав до цього святого Григорія Богослова, престол Константинограда йому вручаючи як достойному і тому, що багато трудів для Церкви Христової підняти може. Але зразу виникла перепона для того від злих людей таким чином.