Святий же Григорій Богослов у Візантії хворобами тілесними вельми охоплений був, відмовився від опіки над управлінням Церквою Візантійською і хотів відійти до отчого свого в Назіянзі дому. І сотворив до народу прощальне слово, поучивши вірних берегти віру непорочною і чинити добрі діла. Народ же, розумівши, що відійти від них хоче, підняв голос і плач, усі єдиними устами говорили: "О отче, відходячи від нас, відводиш зі собою і Пресвяту Тройцю, бо без тебе не буде в цьому граді праведного Тройці ісповідання, разом з тобою вийде з града правовір'я і благочестя". Такий голос і плач народний чуючи, святий Григорій зупинився від наміреного й обіцяв з ними перебувати, поки прихід єпископів буде: очікували-бо, що, зібравшися, єпископи виберуть на патріяршество якогось мужа достойного. Того-бо чекав святий, щоби, на престолі пастиря правовірного бачивши, відійти собі. Між тим благочестивий цар Теодосій мав війну з варварами. Їх же перемігши, прийшов у Царгород із торжеством. Тримали ж соборну патріяршу церкву аріяни, маючи за патріярха собі Демофіла, а для вірних, як же перед тим було сказано, був малий і старий храм святої Анастасії. Прикликав же цар Демофіла, переконував його прийняти правовірне ісповідання — якщо ж ні, то хай вступиться з місця свого. Демофіл же, озлоблений серцем, волів позбутися престолу, аніж свого позбутися зловір'я. І дав цар святому Григорієві Богослову і цілому правовірному зібранню соборну церкву, яку аріяни чотирнадцять років тримали, та инші всі церкви. І коли архиєрей Божий Григорій із клиром і народом в церкву увійти хотіли, багато аріян, озброївшися, як на війну, стали при церкві, не даючи вірним входу, святому ж смертю погрожували. І найняли одного юнака, сильного і сміливого, щоби, таємно до Григорія приступивши, меч запхав в живіт йому. Але Бог захищав служителя Свого. Був же крик, і зойк, і гамір від аріян, і всіляко би вчинили зло, коли б сам цар не прийшов і не увів святого архиєрея до церкви. Люди ж правовірні з великою веселістю і радістю піднесли голоси хвали Богові, сльози з радости проливаючи й руки вгору здіймаючи, що після стількох років знову прийняли свою святиню. Взивали ж до царя одними устами, просячи, щоб посадив на престолі патріяршому Григорія Богослова. Святий же серед народного крику сам велегласно проголосити не міг — від недуг постійних тілесної не мав сили, тому проголосив через одного клирика, говорячи: "О діти, нині час є дяки і хвали Бога в Тройці єдиного, бо дарував нам церкву свою знову прийняти, через те нині прославимо Його превелику благостиню, а про патріярший престол пізніше, в инший час подбаємо". Таку відповідь архиєрея почувши, люди перестали кричати і після відправи Святої літургії розійшлися, хвалячи Бога, — аріяни ж замовкли, осоромлені.