Трапилося-бо колись одному з братів його задля монастирських потреб посланому бути з обителі в инше село, де він трохи затримався. Зробив ворог перепону гріховну, бо спокусою сатани впав у гріх нечистий плотський. Ночі ж тої преподобний отець Пафнутій, за звичним своїм правилом, схилився спочити трохи, і зразу йому про брата, що в гріх тоді впав, таке було сповіщення. Сад дуже гарний бачив, з деревами плодовими прекрасними, і радів у видінні тому отець через красу плодових дерев тих. Одне ж дерево було краще від инших, і до нього весело погляд звернув, дивився, дивуючись красі його. І ось раптом перед очима його дерево зрушилося з місця свого, впало на землю. Блаженний же, забувши, що бачив радісне, вельми засмутився через несподіване дерева того падіння, підійшов, підняв дерево викорінене і посадив його на його місці, укріплюючи навколо, щоб стояло, як і раніше. Але коли те зробив, знову, вирвавшись, дерево впало. Він же знову поставив його і, обкопавши, закріпив. Воно ж знову хитанням сильним схилялося додолу. З великим-бо трудом обсипав землею, ледве зміг утвердити. Збудившись зо сну, зрозумів значення видіння і засмутився вельми. Сад-бо гарний означав його обитель, дерева плодові прекрасні образом були братів його, насаджених у домі Божому, які приносили плоди чеснот, дерево, що викорчовувалося і падало, знаменувало брата того, що в гріх впав і труду великого отчого потребував, щоб знову на місці своєму поставленому й утвердженому бути. Коли ж брат той закінчив послушництва свого діло і, душі своїй, ридання достойну, марноти набувши, повернувся в обитель, спитав його отець, чи щось сумне трапилося йому по дорозі. Брат же, понурою хмарою сорому покритий, не хотів визнавати гріха свого, соромився лиця отчого, на нього ж навіть поглянути зі встиду не міг. Блаженний же, бачивши його, помислом засмученого, розповів йому бачене про нього, і наполіг добрий лікар, щоб недужий відкрив внутрішню рану душі своєї, і ледве зміг його примусити до ісповідання гріха сподіяного, і, довгий час відповідне душевній рані лікування духовне докладаючи, ледве зміг того, кого тягнуло у відчай помислу, утвердити в покаянні, надією милосердя Божого втішаючи. Так пастві своїй належачи, уподібнювався досвідченому лікареві й доброму пастухові: вкрадене вовком ягня знайшов і на плечі свої взяв. Носив-бо він і дружні тягарі, і немочі немічних, як муж сильний. Пробув же в обителі тій, начальствуючи, десь років тринадцять, у недугу тілесну впав, і тягнулася хвороба його довго. Святу схиму тому на себе наклав, і відтоді (виздоровівши) не літургісав аж до відходу свого до Бога. Один раз лише трапилося, з великої потреби, про що буде пізніше.