Перебував же преподобний у монастирі тому два дні, сповіщено було, що в иншому монастирі брат один хворий і при смерті, хоче перед кончиною бачити отця преподобного і сподобитися його молитви і благословення. Тому встав преподобний з учнями, пішов з поспіхом у монастир той. Був же він від монастиря десь за три поприща, як почув голос ангельський у повітрі і, звівши очі свої до сходу, побачив душу того брата, до якого поспішав: з радістю ясним шляхом підносили її вгору святі ангели. І став, дивувався. Учні ж ані голосу того не чули, ані нічого не бачили. І сказали до святого: "Чому, отче, стоїш, дивлячись вгору, і не поспішаєш до хворого брата, аби не помер швидше, ніж прийдеш до нього?" Святий же відповів їм: "Туди справді поспішати годиться, куди, бачу, душу його несуть руки святих ангелів, — на життя вічне". Після цього прийшли в монастир той, побачили брата, що в Господі помер, і, поховавши чесно тіло його, пішли в Панопіль — і радий був вельми блаженний єпископ Вар через прихід до нього преподобного Пахомія та учнів його. Коли ж збудували там монастир, деякі з ворожих і заздрісних людей, бісом намовлювані, вночі приходили і руйнували те, що вдень будувалося. І терпів преподобний таку шкоду від них довго, і учнів своїх терпіння вчив, допоки сам Господь захотів відплатити шкідникам. Якось-бо прийшли вони, як звичайно, і почали руйнувати труди святих мужів — ангел же Господній вразив їх вогнем блискавки, і всі, наче віск розтанувши, загинули. З того часу без перепон будували монастир, допомогою Божою, і влаштувалася обитель прекрасна, і залишив у ній преподобний Пахомій трьох учнів своїх — мужів добродійних: Самуїла, Іларія і Єнкратія, аби керували монастирськими ділами і наставляли братів на спасення. Сам же повернувся, прийшов у монастир свій. Чувши про прихід отця свого, брати вийшли, радіючи, назустріч йому і вітали його. Хлопець же, що був у новоначалії чернечому, зі словесного того стада вийшовши, возвав до преподобного, кажучи: "Отче, відколи ти пішов звідси, аж до сьогодні ні зілля, ні каші нам не варено". Святий же усміхнувся, відповів йому: "Не сумуй, дитино, я звелю, щоб варили". Увійшов у монастир, зайшов на кухню і знайшов брата-кухаря, що плів рогозину, спитав його: "Скажи мені, брате, скільки часу минуло, відколи не вариш братам зілля?" Той же сказав: "Два місяці". І сказав йому старець: "Чому недбалістю своєю зневажив заповідь, тобі дану?" Відповів кухар: "Хотів, отче, щодня, за велінням твоїм, варити, але бачачи, що вареного не з'їдають, бо тільки діти, що в новоначалії, варене їдять, брати ж стримуються і в сухоїдженні перебувають, вареного ж багато залишається, геть викидається, — через те перестав варити, щоб не пропадала їжа і олія. А щоб за неробство не був я осуджений, рогозини роблю для инших братів з тими, які зі мною на кухні". Спитав його святий: "Скільки рогозин зробили?" Відповів кухар: "П'ятсот". Сказав святий: "Принесіть їх сюди". І принесено їх. Звелів зразу всі ті рогозини вогнем спалити, кажучи: "Як ви зневажили заповідь мою щодо варення братам страви, так я нещадно рукоділля ваше спалюю, аби зрозуміли ви, що недобре переступати заповіді отця, які для спасення душі подаються. Хіба не знаєте, що коли хтось добровільно варене і олію, перед ним поставлені, не їсть, велику від Бога має похвалу і винагороду: має право їсти, а не їсть Бога ради. Якщо ж хтось неволею не їсть, бо не має поставленої перед собою страви, той не має похвали і винагороди від Бога, бо не за вільною волею не їсть, але тому, що не дали йому їсти. Тому ви за малу втрату зілля, їжі та олії позбавили братів такої користи". Кухар з иншим братом впали перед отцем з покаянням, прощення просили.
Згадав преподобний видіння, що було йому в піднесенні, про братів, які після кончини його в різні пристрасті мають впасти і суєтними печалями обплетені будуть, плакав і, замкнувшись звечора в келії своїй, молився за них Богові. І було знову йому видіння опівночі таке. Бачив (як же сам пізніше розповідав) яму глибоку й похмуру, і в ній незліченна кількість ченців, з них же багато намагалися вийти з похмурої тої ями, але не могли, бо инші назустріч їм у яму сходили і тих знову в глибину ями собою штовхали. А инші, що близько берега були і вже мали вийти, раптом, відірвавшись, знову в глибину ями тої падали. Ще якісь, немічніші, глибше падали, на самому дні валялися. А инші розчуленими голосами кричали. Небагато з них з великим трудом виходили звідти, і зразу їм світло сяяло.