Коли настала п'ятниця і час святої служби надійшов, пішов у церкву на Літургію, підтримували його учні. З них же один, немолодий уже, взяв його за долоню, щоб підтримати, той же зразу з гнівом висмикнув долоню свою від нього і велів за одяг себе підтримувати. Такий був обережний і безпристрасности пильнував, що і в такій старості, і в хворобі, і відхід смертний перед очима маючи, не хотів, аби хтось торкався тіла його. Був же того дня і на вечірні. І коли почали панахиду за померлими співати, захотіли учні відвести його до келії. Він же не хотів піти, але перебував зі співаючими, кажучи: "Мені ця панахида потрібна, не буду більше її чути". І в суботу на Святій Літургії був, і після закінчення її просили його учні, щоб з'їв трохи їжі, бо субота і П'ятдесятниця, а від четверга нічого не куштував. Відповів їм отець: "І я це знаю, і за божественними правилами годиться з'їсти в суботу, щоб розв'язати піст, проте хворому годиться три дні стриматися від їжі перед причастям Божественних Таїнств". І не їв нічого аж до недільного дня. Увечері ж у суботу висповідався перед духовним отцем за чином святого покаяння. І на всенічний спів пішов, і стояв (підтримували його учні), і казав до них: "Вже не маю слухати відтепер всенічного співу". У час же Божественної Літургії з великою увагою і зі сльозами стояв, і причастився у вівтарі Божественних Таїнств. Коли вели його з церкви у келію, спитав: "Якого дня прийшла до мене хвороба?" І відповіли учні: "У четвер, отче, почав ти хворіти". Він же сказав: "У той день маю і померти". Скуштував і їжі трохи в день недільний, примушували його учні, і відтоді звелів нікого з тих, що приходили в обитель, не пускати до себе. Чули ж навколишні князі і бояри, що знемагає від хвороби Пафнутій блаженний, присилали до нього на відвідання мужів поважних з великою милостинею. Він же звелів учням нічого з приношуваного тоді не брати і навіть чути нічого не хотів про мирське, але казав: "Я найбільше потребую в годину цю багато молитов, бо в довгу путь відійти хочу. А хто має віру в Бога і до Пречистої Богоматері, може і після мого відходу милостиню робити". І поверталися з милостинею назад послані мужі. Була ж в устах преподобного отця ненастанно Ісусова молитва, і Давидові псалми, не за порядком, але вибрані, тодішньому його часу відповідні, і стихи Параклиса молебню до Пресвятої Богородиці, й иншого багато моління, був-бо ум його до Бога спрямований, ні про що инше з тутешнього не дбав, але майбутніх благ бажав і, на них сподіваючись, радів духом, і у веселості гранословив слова псаломські й молитовні, бо сповіщення мав спасення свого. Не сумував ні за чим, як же звичай буває в тих, що мають відійти з життя цього. І хвороба його не вельми важка була, бо щодня ходив, з допомогою братів, на Святу Літургію до церкви і з увагою до відпусту стояв, підтримуваний. В останній же день життя свого, тобто в четвер, коли була утреня переполовинення П'ятдесятниці, хотів преподобний іти до церкви на Літургію, почав говорити до учнів: "Ось день Господній, веселіться, люди. Ось день прийшов довгожданий". Вони ж питали його: "Про який день говориш, отче?" Він же відповів: "Про цей четвер, про який же раніше розповідав вам". Коли він виходив з келії до церкви, сповіщено було, що прийшли до нього на відвідини посланці від самодержця всієї Руси великого князя Івана Васильовича, і від сина його, великого князя Івана Івановича, і від преосвященного митрополита Геронтія. Святий же, почувши те, вельми засмутився. І, не хотівши, повернувся до келії, поглянув на ікону Пречистої Богородиці і сказав: "О владичице Богородице, чому надокучають мені люди ті, і в останній день позбавлений Божественної служби". Відпустивши братів до церкви, залишився сам у келії і замкнув двері, щоб ніхто не увійшов із присланих до нього. Після закінчення Літургії зрозуміли посланці, що неможливо побачити отця преподобного, і повернулися. Тоді учні знову до нього прийшли, старець лежав на одрі і, наче про когось иншого, говорив: "Прийшов йому день, і померти має". Вони ж спитали його: "Про кого говориш, отче, що померти має?" Він же сказав: "Про того, про кого ви кажете, що хворий, він покаявся, померти хоче". Тоді звелів нікому не приходити до нього: "Стомився, — казав, — і спочити хочу до вечірнього співу. Увечері мають прийти до мене всі брати". І пізнали учні, що наблизився час переставлення його, і спитав його старший учень Інокентій, кажучи: "Отче, коли переставишся, чи кликати протопопа й инших священиків із града на похорон твій?" Святий же заповідав нікого не кликати, щоб не було галасу в обителі від збору народного, але ніхто ж нехай не довідається у граді та в селах про кончину його, допоки свої монастирські священики не поховають. Гріб же собі звелів викопати з південного краю церкви поблизу церковних дверей. Коли надійшла година вечірніх співів і нікого з братів у нього не було, окрім одного учня, почав преподобний співати: "Блаженні непорочні, що в путь ходять у законі Господньому". Доспівуючи стихи заупокійні, закінчивши псалом, співав вірші: "Святих лик знайшов джерело життя" й инші. Тоді почав зі сльозами молитися до Бога і до Пречистої Богородиці за спасення душі своєї і за обитель. Учень же, при ньому стоячи, почав дрімати і через те вийшов з келії в сіни і, сівши, задрімав, але чуваючи, що ані спав, ані не спав. І чув голоси багатьох, що співали в келії, і дивувався собі, кажучи: "Коли я вийшов з келії, нікого не було в отця, а нині хто ті, що співають у нього?" І, струсивши сон з очей, у келію зайшов, і нікого не бачив, окрім отця, який шепотів устами молитви свої, голосу ж його не чути було, бо знеміг. Тоді прийшли й инші учні, і почав святий повертатися з боку лівого на правий. Учні ж багато разів наліво повертали отця, він же знову направо повертався, шепочучи якісь слова, і з цього зрозуміли, що бачить щось незвичайне. Тоді, коли всі дивилися на нього, преподобний вклався обережно і руки хрестоподібно на грудях поклав, трьома подихами передав святу свою душу в руки Господеві у рік буття світу шість тисяч дев'ятсот вісімдесят п'ятий, воплочення ж Бога Слова у рік тисяча чотириста сімдесят сьомий, місяця травня в 1-ий день перед заходом сонця за одну годину. І було лице його не як звичайно в мертвих, але просіяло, як світло, і всім, що дивилися на нього, здавалося, наче живий спить, і був плач великий братам за отцем своїм, їх же тоді було дев'яносто п'ять. Зранку ж у першу годину дня поховали святого за заповітом його, щоб ніхто з мирян не довідався про його кончину і поховання, щоб не робили галасу в обителі своїм приходом. Коли ж почули всі про переставлення святого у граді Боровську, і в навколишніх градах, і в селах, все духовенство і миряни зрушилися, прибули до обителі преподо