Настав тоді тридцятий рік царювання Констянтинового, коли зібралися з різних градів єпископи в Тирі, і Макарія, пресвітера, зв'язаного приведено руками воїнів, серед них же був і воєвода, який хотів судити разом з єпископами, також і від иншої світської влади дехто. Предстали ж і оббріхувачі, і суд почався. Прикликаний же був Атанасій, і спершу про лляний одяг церковний і завіси, тоді про любов до маєтків неправедно ненависники його обмовляли. Але зразу обмова та виявилася як брехлива, і відкрилася їхня нелюдськість. Коли це відбувалося, прийшло в ту саму годину послання від царя на судище, яке немало докоряло обмовникам, Атанасія ж від вини неправедної звільняло, покірно ж і щиро прикликало його до царя. Бо двоє пресвітерів церкви Олександрійської Апис і Макарій (не той, що зв'язаний на суд був приведений, але инший того ж імени), у Никомидію прийшовши, цареві все про Атанасія розповіли, що вороги брехливі прогрішення на святого мужа нанесли і неправедну раду склали. Цар же, правду пізнавши й обмову, що відбулася із заздрости, зрозумівши, таке послання до єпископів на суд в Тир послав, що, коли в суді тому було прочитане, зразу євсевіянців охопив переляк, і не знали, що чинити. Проте, великою заздрістю спонукувані, не зупинилися в несамовитості своїй ані не досить їм було бути раз переможеними та осоромленими, але до инших обманів звернулися — на пресвітера Макарія, на суд приведеного, наговорювали. І представлявся обмовник Ісхиран, а свідками були євсевіяни, їх же спершу Атанасій відкинув як брехливих і віри недостойних, відтак хотів, щоб видно було виразно, чи Ісхиран священиком є насправді, — і тоді за провину завдану сам обіцяв відповісти. Коли він це говорив, судді не захотіли слухати, але чинили суд над Макарієм. Знемогли ж обвинувачувачі, відклалося слухання тої справи, бо треба було, щоб на тому самому місці, де ж, як вони казали, зруйнування вівтаря Макарій вчинив, тобто в Мареоті, зробити слідство. На таке діло самих обмовників, яких спершу як брехливих було відкинуто, в Мареот посилали. Атанасій, бачивши і не терплячи неправди, що чинилася, закричав, не вмовкаючи: "Згасла правда, потоптана істина, загинуло правосуддя, втік від суддів законний допит і пильний речей розгляд! Це ж бо безглуздо, щоб того, що хоче виправдатися, в путах тримали. Обмовникам і ворогам суд усієї суперечки довірено? І самі обмовники хочуть судити тих, на кого наговорюють?" Це великий Атанасій відкрито проголосив і всьому засвідчив соборові. Бачивши, що нічого не досягне, ворогів і заздрісників на нього помножилося, утаївшись, відійшов до царя — і зразу собор той, чи, краще сказати, лукаве сонмище, неприсутнього Атанасія засудило. Було ж в Мареоті про вищезгадане діло неправедне розстеження, і все за волею і бажанням ворогів зробилося. Судили, щоб всеконечно Атанасій викинений був, самі будучи відкинення достойні. І йшли до Єрусалиму, де ж і богоборного Арія до спільноти церковної прийняли ті, котрі лише язиком благочествували і на Нікейському соборі вдавано єдиносутність підписали. А ті, що правдивої віри і серцем, і устами трималися, слова й оповіді Арієві сприйняли розумом і, пильно їх розглянувши, пізнали обман, що таївся під покровом багатьох слів і промов, і зловили його, як лисицю, викрили його, як ворога справжнього. Тоді друге від царя надійшло послання, щоб Атанасій до нього прийшов [ще-бо не дійшов до царя Атанасій], також і всім обмовникам і суддям скоро перед ним стати звелів. Це страх великий викликало в собору: боялися-бо вороги, неправедний суд вчинивши, щоб не викрилася їхня неправда, — через те багато з них пішло собі. Євсевій же і Теогній, єпископ Нікейський, та инші, причину якусь правдоподібну, щоб на місці тому затриматися, хитро вигадали, немало часу відтягли, а цареві писаннями відповідали. Тим часом Атанасій, перед царем у Никомидії ставши, від обмови про золото праведно звільнився. Затрималися ж довго євсевіяни, що до царя іти не поспішали, тим часом цар Атанасія зі своїми посланнями до Олександрії на престол його відіслав, всі на нього обмови неміцними і неправедними визнав. Коли сидів же святий Атанасій на своєму престолі й Арій в Олександрії був, велику бентегу і неспокій аріяни чинили в народі. Не терпів же блаженний Атанасій не лише одну Олександрію, але і весь Єгипет Арієм збентежений і розхитаний бачити, сповістив усе писанням цареві, вмовляючи його, щоб вчинив помсту богоборцеві і народному бентежникові. І прийшов, не гаючись, від царя наказ в Олександрію, щоб привести Арія, зв'язаного, на суд царський. Ведений же був з Олександрії до царя Арій. Коли був у Кесарії, зійшовся з Євсевієм, єпископом Никомидійським, і Теогнієм Нікейським, і Марієм, єпископом Халкедонським, однодумцями своїми, і, порадившися разом, инші обмови на Атанасія склали, ані Бога не боячись, ані неповинного мужа не щадячи, але єдине маючи бажання — щоб правду брехнею покрити, як же говорить божественний Ісая: "Починають труд і родять беззаконня, вони покладаються на брехню і кажуть: "Покриємо себе брехнею". Таке ті беззаконні єретики мали старання, щоби блаженного Атанасія з престолу його скинути і на правовірних сильнішу прийняти силу. Прийшли-бо до царя, Арій ніби оправдатися хотів, Євсевій же і ті, що з ним, неправді Арієвій посприяти — на Атанасія і на істину лжесвідчили явно. І коли стали перед царем, зразу спитали їх про собор, який був у Тирі, що там відбувалося, який суд вчинили Атанасієві? Вони ж відповідали, кажучи: "Про инші прогрішення Атанасія, о царю, не дуже сумуємо, лише про святий вівтар, якого він зруйнував, і про чашу Таїнств, яку розбив на дрібні шматочки. Ще ж і про те, як з Олександрії пшеницю, яку звичайно посилали до Царгорода, посилати не дав і заборонив. Через те, — казали, — скорботою і ревністю ми охоплені, це нас опечалює, це душу нашу ранить. Свідками таких його злодіянь є: Адамантій, Анувіон, Арвестіон і Петро, єпископи, від них же Атанасій, у всьому цьому викритий, суду, направду достойного, за діла свої уникнув, проте відкинення уникнути не зміг, але спільно від всього собору таких недобрих діл зухвалець відкинутий був". Коли вони говорили, цар спершу мовчав, у собі бентежачись, тоді, не мігши зупинити обмовників, сказав праведного в Галлію на якийсь час відіслати, не тому, що повірив обмові, ані гнівом не був охоплений, але щоб мир мала Церква [як же той, хто точно знає погляд царський, свідчить]. Бачив-бо цар, скільки єпископів на Атанасія повстало і яка через те в народі олександрійському і єгипетському крамола була, хотів-бо вгамувати таку бурю і заспокоїти галас, полікувати ж стількох єпископів хворобливість, — тому сказав був святому мужеві віддалитися з града на якийсь час. Після цього й сам відійшов із життя цього, після тридцятьох років царювання свого, маючи від народження шістдесят п'ять років. Умираючи ж, залишив спадкоємцями царства трьох синів: Констянтина, Констанція і Консту, — поміж ними ж розділив царство заповітом. Написав старшому синові Констянтину більший уділ царства, але тому що ні один зі синів його не був при кончині його, через те заповіт свій вручив пресвітерові одному, який мав таємно пошкоджену душу свою Арієвим зловір'ям. Той, як же єресь всередині ховав, так і заповіт царський утаїв. І багато його питали, чи склав цар заповіт, помираючи? Не розповів. У потаємній тій справі мав спільників одних, із царевих євнухів наближених. Коли затримався ж найстарший син Констянтин, щоб прийти до померлого батька, Констанцій поспішив з Антіохії і швидше від инших прийшов. Йому пресвітер той віддав таємно заповіт батьковий, а за те одної від нього просив благодаті тої — щоб і він приєднався до аріян і помагав їм. Щоб таку відплату за земне царство дати безсмертному цареві Христові, щоб не Богом його сповідувати, ані ж не Владикою всіх, але творінням, не Творцем. О нерозумність і безум! Посприяв же тому вищеназваний Євсевій і всі, що з ним, які такий собі за бажанням час знайшли: не инакше сподівалися Арієвої віри складання й учення поширити і зміцнити, лише якщо і новий цар Атанасієве утвердить заслання, наче воно справедливе і цілком добре відбулося. Тим часом начальника, який був у палатах царських, до своєї віри й однодумства схилили, через нього і в инших євнухів Арієвої єресі недуга увійшла, вони природою своєю придатні були до прийняття всілякого зла і передання його иншим. Тоді дружина царська помалу богохульними бесідами розбестилася, подібної шкоди єретичної сповнилася. Врешті і сам цар, аріянським мудруванням зваблений, на Христа Господа, Владику свого, повстав, що сповнилися на ньому божественного Єремії слова такі: "Пастирі нечествували