У той самий день сказання про убивство святих страстотерпців руських князів Бориса і Гліба
"Блажен муж, що Господа боїться, заповіді Його любить, і сильним буде на землі насіння його, і рід праведних благословиться", — говорить великий серед царів пророк. Воістину блаженним є муж, що боїться Господа, святий рівноапостольний наш великий князь Володимир, наречений у святому хрещенні Василієм, син Святослава, бо не лише сам постарався догодити Богові, але й цілу державу свою, землю Руську, святим хрещенням просвітив, наче дар коштовний і приємний, Господеві приніс. Через те й насіння його сильним зробив на землі Господь, і рід його праведний благословив. Той великий князь, коли в старості глибокій був і зближався до блаженної своєї кончини, коли з тимчасового, земного, у безконечне, небесне, царство і з многотрудного життя на спокій вічний і блаженне життя переселитися мав, скликав дванадцятьох синів своїх, їх же від багатьох жінок у час невірства свого народив, і розділив поміж ними князівство своє — землю Руську, кожному за достоїнством. Вишеслава посадив у Новгороді Великому, Із'яслава — у Полоцьку, Святополка — у Турові, Ярослава — у Ростові. Коли помер Вишеслав, посадив Ярослава у Великому Новгороді, Бориса — у Ростові, Гліба — у Муромі, Святослава — у древлянах, Всеволода — у Володимирі, Мстислава — у Тьмуторокані, Станіслава — у Смоленську, Судислава — у Пскові, Брячислава, чи Позвизда, — у Луцьку на Волині. Минуло ж після святого хрещення років десь двадцять вісім, коли почав блаженний Володимир хворіти. І в той час приїхав до нього син його Борис, найлюбіший йому з усіх дітей, і прийшла вістка до князя Володимира, що печеніги йдуть раттю на Русь. І сумний був Володимир, що не міг сам вийти проти печенігів на війну, бо хворий був. І прикликав любого сина свого Бориса, названого у святому хрещенні Романом, поручив йому воїв своїх і послав його за Дніпро проти печенігів. Той же скоро пішов і, печенігів не знайшовши, повернувся назад і став на ріці Алті. І ось прийшла до нього вістка, що батько його благовірний, святий великий князь Володимир, переставився на Берестовім і що Святополк, який при тому був, намагається утаїти смерть батькову: тіло-бо, у килим загорнувши і поміст знявши, спустив додолу, тоді повіз вночі у град потай і поставив у Десятинній церкві Пресвятої Богородиці. Блаженний же князь Борис, те чувши, почав плакати за батьком своїм, кажучи: "Горе мені, батьку мій, світло очей моїх, сяйво і зоре лиця мого! Горе мені, як зайшов ти, світло моє, не був я при твоїй кончині, щоб сам я чесне твоє поховав тіло! Чому не міг я поцілувати чесну сивину твою, отче мій!" И инших багато розчулених слів у плачі своєму говорив. Святополк же сів у Києві на престолі отчому самовладно, не йому-бо Києвом володіти після батька годилося, і сповнилося серце його беззаконного владолюбства і Каїнової злісної заздрости. І сказав собі: "Винищу братів моїх всіх і буду єдиним володарем на Русі". І зразу послав підступ свій до брата Бориса, кажучи: "Брате мій любий, хочу з тобою любов мати і до батькового подавання ще більше додам тобі володінь". Це ж казав лукаво, шукаючи, як би знищити Бориса. Киян же скликав, роздав їм дарів багато, проте серце їхнє не було з ним. Тоді пішов вночі до Вишгорода, прикликав таємно до себе Путшу-боярина й инших вишгородських бояр: Тільця, Єловича і Ляшка. І сказав їм: "Скажіть мені правду, чи маєте до мене приязнь усього серця?" Вони ж з Путшею сказали: "Голови наші зі всіма вишгородцями за тебе покладемо". Тоді окаянний Святополк сказав Путші і друзям його: "Тому, що обіцяли за мене покласти ваші голови, ідіть, потай убийте Бориса, брата мого". Вони ж обіцяли зробити так. Князь же Борис стояв тоді на Алті-ріці, і казали йому київські бояри: "Піди в Київ і сядь на престолі отчому, ось-бо і воїнство отче з тобою". І сказав їм блаженний Борис: "На старшого брата не піду, його ж за батька маю". Те чувши, бояри і воїни пішли собі від нього, а святий Борис залишився зі своїми отроками і хотів іти до брата Святополка, щоб поклонитися йому, віддаючи честь як старшому братові і найголовнішому князеві. І прийшов до святого Бориса один таємний вісник, сповіщаючи про злий умисел Святополка, що хоче його убити і вже на те посилає убивць. Святий же не йняв тому віри, знаючи, що нічим не прогрішився проти Святополка, не сподівався такого зла від брата. Проте бентежився думкою у день той, і печаллю був одержимий, і поклався на Бога. Був же день той суботою, і увійшов у шатро своє, молився з плачем до Христа Бога і до Пречистої Богоматері. У святу неділю, вельми рано вставши, звелів єрею утреню співати, а сам молився до Господа ревно. Бояри вишгородські, яких послав Святополк, тої ночі підійшли близько і чули блаженного Бориса, який співав утреню, стояли. Сповіщено ж було Борисові святому, що наблизилися вже убивці від Святополка, щоб убити його, — ще ревніше почав молитися, кажучи: "Господи, як багато моїх ворогів на мене, багато їх постало проти мене".