Пелагія свята, раду добру від Духа святого в серці прийнявши і любов'ю до Нареченого свого Небесного розпалившись, на муки за нього віддатися бажаючи, пішла додому до матері і почала до неї говорити: "Чому лютуєш марно, о мати? Чому не хочеш пізнати правди? Не соромилася посилати воїнів на пошуки чоловіка святого, який шанує Бога, всесильного Творця всього, що існує? Не сором тобі підіймати війну на Бога Небесного? Чи не знаєш, що якби Його раб, єпископ, попросив у Нього, послав би йому одного ангела свого, який би у мить ока всі полки воїнства царського винищив".
Те й більше про Христа Господа Пелагія свята говорила, переконувала матір свою пізнати істинного Бога, але нічого не досягла. Осліплена безумством й озлоблена люттю була мати, не чула слів її богонатхненних, але послала до сина царевого, кажучи: "Ось наречена твоя християнському Богові заручилася". Те почувши, юнак великого жалю і туги сповнився і втратив зовсім надію свою: знав-бо, що батько його замучив багато християн і жодного не зміг до свого однодумства схилити. Сидів тому збентежений і сумний у палатах своїх, казав собі так: "Якщо Пелагія повірила в християнського Бога й пошлюбилася Йому, то ніяк не захоче відступити від Нього і мені жінкою стати. Що мені робити? Якщо віддам її на муки — нічого не досягну, знаю-бо з якою великою радістю християни добровільно віддаються на всі муки і на лютішу смерть за Бога свого. І Пелагія те саме зробить — радше схоче померти, аніж дружиною мені стати, я ж сповнюся сорому і більшого жалю, сором-бо мені буде і насміх від християн. Жаль же через смерть її, бо безмірно люблю її і не можу стерпіти палаючого в мені вогню любови, який вона до себе розпалила. Але знаю, що зроблю, щоб не дивитися на її муки і самому більше не мучитися від болю серця, любов'ю зраненого, — сам себе уб'ю. Краще мені раз померти, аніж щодня завмирати, зневаженому і ненависному їй, любов'ю ж до неї я зранений". Те кажучи, висунув меч свій і, груди свої оголивши, вістря меча гостре до грудей приклав, плачучи, говорив: "Горе тій годині, коли побачили очі мої красу велику, нею ж не насоложуся ані не насичуся краси тої, але ось зараз всієї печалі позбудуся". Те мовивши, вдарив себе міцно мечем у груди, і проколов, і впав на меч, і помер.
Про таку смерть сина царевого довідавшись, мати Пелагії злякалася дуже, боялася царя Диоклитіяна, щоб не стратив її з усім домом і зі всім родом, помщаючись за сина свого. Тому сама, зв'язавши доньку свою, повела до царя, на неї одну складаючи провину смерти сина його і видаючи її на помсту і кару. Диоклитіян же, поглянувши на неї, з великим жалем сказав: "Що ви нині наробили? Убили сина мого". І сказала мати: "Ось, о царю, я привела тобі ту, котра в смерті сина твого винна. її покарай і зроби помсту за смерть синову". Диоклитіян же, побачивши невимовну красу Пелагії, від усіх його жінок і наложниць гарнішу, такої краси ж ніколи не бачив, на иншу думку змінився і не про помсту, а про любощі думав і шукав, як би то її від Христа відвернути і взяти собі за жінку. І зразу звелів багато золота і каміння коштовного принести перед дівчину, хотівши тим Невісту Христову звабити. Матері ж дав сто талантів золота і відпустив її. І пішла вона у свій дім, радіючи радістю диявольською. А свята Пелагія залишена була в палаті царській, пильнована з шаною між служительками царськими. Наступного дня звелів цар діву святу привести перед себе поважно, сам же сидів зі всім своїм синклітом у славі своїй, і багато воїнів перед ним стояло. І почав перед усіма до дівчини говорити так: "Одне прошу в тебе: щоб ти Христа відреклася. Я ж візьму тебе в подружжя, і будеш ти найперша в домі моєму, покладу-бо на тебе вінець царський, і всім царством моїм володіти будеш зі мною разом. І якщо сина від тебе буду мати, то після мене сяде на престол мій, царюючи над вселенною". Свята ж Пелагія, сповнившись божественної ревности, без страху відповідала: "Безумствуєш, о царю, таке мені говорячи. Але знай точно, що волі твоєї не вчиню і шлюбом твоїм мерзотним гидую, маю-бо чесного Нареченого Христа, Царя Небесного. І вінця твого царського, суєтного і короткочасного, не бажаю, бо приготовані для мене в Господа мого у Небесному Царстві три нетлінні вінці: перший — за віру, бо повірила всім серцем в істинного Бога, другий — за чистоту, бо обручила Йому нескверне своє дівство, третій вінець — за мучеництво, бо хочу всі муки за Нього витерпіти і душу свою покласти задля любови Його божественної".
Такі сміливі слова чувши, Диоклитіян сповнився гніву і зразу звелів розжарити вола мідного, хотівши так настрашити дівчину. Коли ж був розжарений віл дуже, що й іскри випускав, наче вугля гаряче, повели до нього святу діву. Серед людей, що дивилися, багато було потаєних християн і пресвітерів, вони, побачивши дівчину, яку на муки вели, молилися за неї таємно до Бога, щоб укріпив її силою своєю зверху. Довго ж цар і вельможі його вмовляли святу діву і ласкою, і погрозами, щоб вчинила волю царську, але вона була в добрій своїй волі непохитна, наче стовп, тому звелів цар скинути з неї весь одяг і хітон і поставити її нагу. Бачила ж свята, що хочуть її роздягнути, крикнула голосно до Диоклитіяна: "Подумай, о царю, про жінок і наложниць твоїх, бо і я тим же тілом обкладена, що й вони". Але цар, нечистої похоті сповнений, баченням наготи дівочої очі свої блудні наситити хотів, звелів швидше оголити її. Вона ж, не чекаючи, коли руки нечестивих роздягнуть її, сама швидко, знаменувавшись хресним знаменням, скинула весь свій одяг і кинула його перед лице цареве. І стала нага на огляд ангелів і людей, одним соромом дівочим, наче багряницею царською, прикрашаючись. Докоряла ж цареві, кажучи: "Думаю, що ти той змій, що Єву збавив і Каїна на убивство Авеля намовив, ти — той диявол, що Йова праведного випробовувати просив у Бога. Але швидко, вороже Христовий, загинеш із шумом зі всіма однодумцями своїми". Те мовивши, знову хресне на собі зробила знамення. І пішла сама до вола розжареного, не чекаючи, поки вкинуть її. Коли ж взялася руками за вола того, зразу чесні її руки, наче віск, від лютости вогненної розтанули. Проте вона ніби не чула болю, голову свою у вікно волове вклала і цілим тілом всередину залізла, голосно славлячи Бога й кажучи: "Слава Тобі, Господи, єдинородний Сину Бога Вишнього, що укріпив мене, немічну, на подвиг цей і поміг мені перемогти диявола і підступи його. Тобі і безначальному твоєму Отцеві зі Святим Духом хай буде за це слава і поклоніння навіки". І передала святу свою душу в руки Пречистого і Безсмертного Нареченого свого. И увійшла з Ним в оселю небесну в голосі радости і співу ангельських ликів. Тіло ж її чесне у волі мідному розтопилося, як масло, і розлилося, як пахуче миро, і сповнився весь град невимовних пахощів. А кості її чесні звелів нечестивий цар викинути за град, і занесено їх на гору, що називалася Аінатон. І прийшло чотири леви з пустелі і сиділи перед ними, стережучи їх від инших звірів і птахів хижих. Було ж одкровення від Бога блаженному єпископові Кліону про кончину Пелагії святої і про кості її. Тому пішов єпископ на гору ту, знайшов чесні її кості і левів, що сиділи біля них. Бачили ж леви чоловіка Божого, підійшли до нього і, поклонившись перед ногами його, в пустелю повернулися. А єпископ, взявши кості мучениці святої, поніс на найвищий горб гори тої і поклав у скелі, де пізніше, за царювання Константина, коли благочестя всюди засяяло, церкву збудував над чесними мощами невісти Христової. Написав же ім'я святої на камені так: "Свята діва Пелагія, яка Богові себе віддала і до кінця за істину подвизалася, мощами своїми тут спочиває, душа ж її на небі царює з ангелами у славі Христовій". Так закінчила страждання своє свята мучениця Пелагія у Христі Ісусі, Господі нашому, Йому ж слава з Отцем і Святим Духом нині, і завжди, і навіки. Амінь.