Прийнявши царевих синів, Арсеній мав про них велику опіку, навчаючи книг грецьких і латинських, і всієї любомудрости, і з Божественного Писання на користь їм розповідаючи, наставляв їх на добрі звичаї і на шлях праведний і угодний Богові. А найбільше навчав їх, які мають бути, коли благоволить Бог подати їм земне царювання, щоб не стільки вінцем царським себе прикрашали, як же добрими милосердними справами, благочестям і благоговінням християнським. Бо царювати — мали те і погані, нечестиві люди, як же раніше були поганські царі, а добродійними бути — властиво царям християнським, які мають і Богові угодити, і для людей бути настільки любими, аби по них залишилася пам'ять добра на віки. Такі давав настанови їм премудрий Арсеній, шанував же їх як синів царських і садив на двох престолах, сам же перед ними стояв, научаючи. Трапилося ж якось прийти до них цареві несподівано, побачив, що сини сидять, Арсеній же перед ними стоїть, — засмутився вельми і сказав до Арсенія: "Чи так я наказав вам? Чи не казав, аби мали їх за учнів, і послушників, і своїх дітей, а не за царевих дітей?" Відповів зі смиренням блаженний Арсеній, кажучи: "Царю, кожна річ потребує відповідної дії: юність навчання потребує, а царській честі належить шанування". Тими словами ще більше ображений, цар сказав: "Хіба ти ставиш їх царями?" Те мовивши, зняв швидко із синів знамення царські і посадив Арсенія, хоч і не хотів, на престолі, а синам звелів стати перед ним, кажучи: "Якщо навчаться боятися Бога, і заповіді Його берегти, й угоджати Йому правдою і покорою, сильний Цар Небесний дати їм царювання на землі, якщо будуть того достойні. Якщо ж виявляться злими й недостойними, то краще їм лишитися без царювання, аніж царювати з безумством. Прошу ж Бога, аби краще знищилися смертю із землі в дитинстві своєму, аніж би мали бути поганими й вирости на шкоду душі своїй і инших". Так настановивши, цар пішов. Арсеній же похваляв подумки за те царя і відтоді чинив за велінням його: сидів-бо сам й учив синів царських, що стояли перед ним. Перебуваючи у великій шані і славі, сумував вельми, тужив духом: ненависні-бо йому були слава, і багатство, і гамір світу цього, бажання ж мав велике у безмовстві, убогості і смиренні чернечому працювати для Бога. І просив Бога належно, аби показав йому шлях зручний уникнути того життя в царських палатах для отримання осібного пустельного перебування.
Одного дня побачив Аркадія, який впав у якусь дитячу спокусу, розгнівався на нього, бив його різками сильно і поранив так, що пам'ятати йому покарання те аж до смерти: знак-бо його на тілі залишився. Це ж було з Божого провидіння, аби з тої причини вивести Арсенія зі світу і ввести у бажане йому пустельне життя. Аркадій дістав злість велику в серці своєму на учителя свого за те його биття, а найбільше, віку дорослого дійшовши, думав, як би його убити. Відкрив же думку свою одному вірному спадарію своєму і просив його, щоб потай убив Арсенія якимось чином. Спадарій же, боячись Бога і царя Теодосія, не хотів такого зла сподіяти, ще ж і Арсенія за превеликі його чесноти любив і шанував — розповів йому на самоті таємно про погану гадку Аркадієву і радив берегти, як же знає, своє здоров'я. Арсеній же, сумом і страхом охоплений, молився Богові зі сльозами, аби скерував його шлях на спасення. І коли він уночі молився, був голос зверху, що промовляв: "Арсенію, втікай від людей і спасешся". Те чувши, Арсеній одягнувся зразу в убогу одежу і вийшов з палат царських, ніхто про те не знав, і прийшов до пристані морської, побачив корабель (за Божим влаштуванням), що плив в Олександрію. І, сівши в нього, вирушив у дорогу, покладаючись на Бога. Коли ж прибув до Олександрії, не затримуючись, пішов у скит пустельний і прийшов до церкви, просив пресвітерів, щоб зробили його монахом і наставили на шлях спасення. Ті ж, з лиця, і вигляду, і з бесіди бачивши в ньому мужа чесного, питали його, хто він і звідки. Він же відповів: "Чоловік я подорожній і вбогий". І радилися між собою пресвітери, хто б міг взяти його до себе і на подвижне чернече життя наставити. Привели його до авви Иоана Колова1, і сказали йому про мужа, що прийшов в чернецтво. Старець, помолившись, сказав: "Хай буде воля Господня". І поставив трапезу, була-бо година десята. Сіли пресвітери їсти зі старцем, покинули Арсенія стояти, ніхто-бо йому не казав сісти. І, коли вони їли, стояв він перед ними, долі дивлячись, здавалося: стоїть перед Богом і перед святими ангелами. Старець же, взявши один перед собою посмаг, кинув перед нього, кажучи: "Якщо хочеш — їж". Це зробив старець, випробовуючи смирення його і бажаючи довідатися, чи справді прийшов зректися себе. Арсеній же подумав собі, кажучи: "Цей старець — ангел Божий і ясновидець, пізнав, що гірший я від пса, як псові, кинув мені хліб. І годиться мені, як псові, з'їсти дану мені їжу". Тому схилився долі, пішов руками і ногами по землі, як якась чотиринога тварина, взяв устами своїми посмаг, пішов в кут і там, лежачи на спині, з'їв. Преподобний же Иоан Колов, бачивши таке його смирення, сказав до пресвітерів: "Цей справним буде ченцем". І полюбив Арсенія вельми за його смирення, і зразу в чернечий чин одягнув його, і, наставивши його на подвиг духовний, не через довгий час дав йому келію поблизу себе, звелів йому жити як справжньому ченцеві.