У царстві Персидському, що було в Партяновій області, від Артабана-партянина тяжко було персам, бо іноземці ними володіли. Мали ж бо перси одного вельможу найпершого, на ім'я Артасир; той, погодившись із однодумними друзями своїми, підняв війну на царя свого Артабана і вбив його, а сам сів на престола Персидського царства. Курсар же, цар вірменський, почувши про забиття брата свого Артабана, пожалився вельми і, зібравши всю свою силу вірменську, воював на персів, творячи відомсту за пролиття братської крові. Войована ж була Персида від вірменів десять літ і численну мала від них шкоду, через це Артасир у великій печалі та недомислі був, радився з болярами своїми, яким би чином ворогів-нахідників перемогти. Обіцяв же: коли б хто Курсара, царя вірменського, вбив, то поставить того другим царем у Персидській області. У раді тій був Анак, батько Григорієвий, той обіцяв без війни Курсара перемогти і вбити його хитрим якимось помислом. Артасир же і каже: йому: "Коли це учиниш, покладу вінця на голову твою і будеш за мною співцарювати; Партянське ж бо царство буде тобі й сімені твоєму". Так урадили і, слово утвердивши, розійшлися. Анак-бо взяв брата свого у поміч до знаміреного діла і піднялися з усім домом, з жінками й дітьми, і з усім маєтком як вигнанці із Перейди, ніби від рук Артасирових утекли, та й прийшли у Вірменію до родича свого, царя вірменського. Той же прийняв його люб'язно і дав поселення у землі своїй, учинивши їх і дорадниками собі, а найбільше Анаку ввіряв усі свої ради та й себе самого і сотворив його найпершим у сінкліті своїм — вкрався-бо Анак лестощами в серце цареве, у своєму ж серці мислячи, як би царя вбити, і шукав до того пригідного часу.
Був якось цар на горі Араратській, і побажав Анак із братом, щоб цар побесідував із ними на осібному місці: мав, — каже, — таємне якесь слово сказати добропотрібне та корисне. І зайшли вони самі до самого царя і вдарили його мечами, і, поранивши його смертно, відійшли і, сівши на коней, до себе помчали, бажаючи встигнути до Перейди. По малому часі увійшли покойові до царського покою і знайшли царя на землі, як у крові лежав ледь-що живий, і жахнулися страхом великим. Довідавшись, що сталося, звістили тоді всім воєводам та болярам і гнали услід убивцям; їх-бо досягли на якійсь річці, вбили у і воді потопили. Поранений же цар Курсар, умираючи, повелів вбити весь дім Анаковий, жінок їхніх та дітей, — і сталося так.
Один із родичів Анакових, що у Вірменії жив, коли дім Анаковий нищився, сховав двох малят, синів Анакових, що були в пелюшках, цього Григорія святого і другого, брата його, і, утаївши в себе, годував їх. Тоді учинилося сум'яття у Вірменії велике, про що довідався Артасир, цар персидський, і прийшов із силою своєю у Вірменію та й воював її, узяв царство Вірменське і підкорив своїй владі. Залишилося після царя Курсара також дитятко мале, на ім'я Тиридат, якого Артасир помилував і в ув'язнення у Римську країну послав, де у вік прийшовши і силу тілесну велику маючи, у воїнському був чині, а збережені Анакові діти від убивства один був узятий у Перейду, другий же, названий Григорієм, про якого й буде наше слово, відісланий був у Римську державу, там і виріс, перебуваючи у Кесарії Каппадокійській, навчився вірі в Господа нашого Ісуса Христа і був добрий та вірний раб Господній. З'єднався там законно із жінкою і народив два сини, Артана і Ростана, та й віддав їх із пелюшок на службу Господу. Ортан же, вирісши, сподобився пресвітерського сану, а Ростан став пустиножильцем. Після народження тих двох боговгідних дітей, дружина Григорія невдовзі померла і почав блаженний вільніше служити Богові, безпорочно ходячи у всіх заповідях та законах Господніх.
У той час Тиридат, служачи в римському війську як такий, що мав царське походження, пошановувався певним почесним саном. Почув про нього святий Григорій, пішов до нього, відаючи, що батько його Анак убив батька Тиридатового Курсара, одначе, таємницю ту бережучи, почав служити Тиридату вірно за гріх батька свого, вірною своєю службою виміряючи і віддаючи Курсаровому сину. Полюбив же Тиридат Григорія, бачучи його вседбалу йому службу, одначе довідавшись, що він християнин є, уразився на нього і ганив його. Той же, не дбаючи про неправедний гнів пана свого, непорочно беріг віру у Христа Господа.
У ті дні було нашестя готів на римські країни, і постала потреба тодішньому римському царю вийти на брань супроти готів. Коли ж побіч себе були римляни й готи, і став полк супроти полка до битви, готський князь закликав римського царя битись у поєдинку. Римський же цар боявся вийти і шукав такого воїна замість себе, щоб міг братися із готським царем. І знайшов Тиридата, хороброго воїна, його зробив замість себе царем і, одягнутого в царську зброю, поставив супроти готського князя. Коли Тиридат зійшовся із ним у битві, то без меча переміг готського князя, схопив його живого і до царя римського привів, і все воїнство готське тоді було переможене. Через це римський цар вивів Тиридата на престол батька його, і царем його у Вірменії поставив, і з персами йому мир учинив. Блаженний же Григорій пішов із ним до Вірменії як вірний слуга. Коли ж цар Тиридат творив ідолам жертви, а найбільше богині Артеміді, до неї найбільшу мав дбалість, багато разів і часто просив Григорія, щоб разом із ним поклав жертви ідолам. Григорій-бо не бажав, але ісповідав Христа, що немає Бога окрім нього ні на небі, ані на землі. Почувши ці слова, Тиридат повелів святого Григорія міцно мучити: спершу-бо між вуста і між зубів уклав дерево, що насильно вельми розверзало губи, аж годі їм було стулитися і щось проказати, так і камінь великий соляний (у Вірменії такий камінь із землі викопується), до шиї йому прив'язавши, ногами догори повісили — так сім днів, висячи, перетерпів святий. Восьмого дня повішеного били зверху нещадно палицями, закурили димом від гною під ним і морили його тим димом — доліголів висів інших сім днів. Він же при тому славив ім'я Ісуса Христа і, скільки можна було йому, (вийнято вже було дерево із вуст) навчав людей, котрі там стояли і дивилися на його муки, щоб вірили в єдиного істинного Бога. Потім, коли у вірі нерушним, а в терпінні мужнім його побачили, ноги йому у дошках стисли і шнурами міцно обв'язали, у п'яту й передню частину стопи залізних цвяхів набили і звеліли ходити. Він же, ходячи, співав псалма: "За словом уст твоїх я ходив дорогами жорсткими" і знову-таки: "Відходячи вони відходили та плакали, покидаючи насіння своє, а вертаючи, прийдуть у радості, збираючи снопи свої". Звелів йому мучитель якимсь знаряддям голову зігнути, в ніздрі вливши сірку та сіль, голову міхом, наповненим сажею та попелом, зав'язати, і так шість днів пробув святий. І знову, за ноги його почепивши, стрімголов його повісили, і безліч води насильно в утробу йому лили; мучачи, за одно й наругу творили святому: не було жодного сорому в їхніх очах, бо наповнені всіляких безсоромних нечистот. Після того зваблювався страждалець лукавими царськими словами до ідолопоклонства, але не схилився до зваби. Знову повісили його мучителі і кігтьми залізними шарпали ребра його, зідравши все тіло тими залізними кігтьми, по землі голого по гострих залізних цвяхах волочили. Коли ж усе перетерпів мученик, у темницю був кинутий, а там став здоровий силою Христовою.