Був же один еллін із Лаодікії, в нього ж дочка єдинородна німа була від народження свого, про що вельми тужив батько її, і велике старання приклав, щоб розв'язати язика її, але нічого не досяг і був у печалі. Однієї ночі заснув на ложі і побачив у видінні ангела Божого, що постав перед ним, як сонце сяючи, не тому, що бачити його був достойний, а щоб через те видіння прийшов до пізнання істини та й інших із собою привів до Бога. Тож уздрівши ангела, став трепетний і чув його, що говорить до нього: "Коли хочеш, щоб розв'язався язик дочки твоєї, веди її до того мого джерела, що поблизу Єраполя в Херотопі, і напій її води тієї — і уздриш славу Божу". Вставши зі сну чоловік той, дивуючись баченому і вірячи реченим йому словам, взяв тоді дочку й пішов спішно до води чудотворної; коли ж туди дійшов, побачив багато людей, що черпали від тієї води і, хрестились у ній, та й приймали сцілення від хвороб своїх. І спитав їх: "Кого закликаєте, миючись тією водою?" Вони ж бо сказали: "Закликаємо ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа; закликаємо в поміч і святого архістратига Михаїла". Тоді чоловік той звів очі свої горі, і руки піднявши, рече: "Отче і Сине, і Святий Душе, Боже християнський, помилуй нас; святий Михаїле, слуго Божий, поможи і сціли дочку мою!" ї зачерпнувши від води, влив у вуста дочки своєї з вірою, і тоді зв'язаний німотою язик її розв'язався на Боже славослов'я і проказав ясно, вигукнувши: "Боже християнський, помилуй мене, святий Михаїле, допоможи мені!". Всі, що були там присутні, дивувалися силі Божій і славили святу Тройцю, і поміч святого архістратига Михаїла величали. Еллін же той, бачачи зцілення дочки своєї, вельми радів і, не відкладаючи й трохи, хрестився тоді з дочкою і з усіма домашніми своїми, і з тими, що із ним прийшли. На ознаменування подяки, створив над джерелом тим церкву чудову в ім'я святого архістратига Михаїла, воєводи сил небесних, і всілякими прикрасами приоздобивши, і досить у ній помолившись, повернувся до дому. На дев'ятнадцяте літо від створення тієї церкви прийшов із Єраполя хлопець малий, що мав десять років од народження свого, на ім'я Архип, народжений од християнських батьків і доброчесно вихований, та й почав жити при тій церкві святого архістратига Михаїла, творячи паламарське служіння. Початок же свого там життя поклав такий: оскільки став жити при церкві тій, трудячись для Бога, не вкусив нічого від мирської їжі та пиття: ні м'яса, ні вина, ні хліба не їв, а тільки зело пустельне, яке збирав та варив, раз на тиждень ївши і то без солі, питтям же його була мала міра води. Такою повстримністю умертвив тіло своє і в такій чесноті управив себе в юності своїй — аж до старості неодмінно в них пробував, увесь з'єднуючись із Богом, і подобав він, що був у тілі, життю безплотних. Одежу носив не багатоцінну, а тільки два рубища: одне рубище носив на тілі, другим же покривав ложе своє, що було гострим камінням заслане, а покривався рубищем через те, щоб тим, що входять у хоромину, не видно було камінної гостроти. Наголовником його стало мале рубище, наповнене терном, — така була постеля блаженного того подвижника і такий спочивок його, а коли природнього сну було потрібно, клав багатотрудне тіло своє на каміння і терни гострі, і ставав його сон більше неспанням, аніж сном, а спочинок його — мученням більше, аніж спочинком: яка-бо відрада тілові лежати на твердому камінні та гострому терні, і який сон голові спочивати на гострому терні. Міняв же одежу свою на кожен рік: рубищем отим, що мав на тілі, покривав ложе своє, а в те інше, що на ложі було, одягався, а через рік знову рубище те міняв і не мав спокою, день-ніч умертвляючи тіло своє і бережучи душу від ворожих сітей, тісну й скорботну проходячи путь і молячись Богові, кажучи: "Не попусти мені, Господи, марнотною радістю порадіти на землі і хай не ввійде добро світу цього перед очі мої, і не буду я веселитися від будь-якої речі тимчасової у цьому житті моєму, але наповни, Господи, очі мої слізьми духовними і серце моє побий, і справ шлях мій, і дай мені до кінця умертвити себе і вгонобити духові плоть мою. Бо яку користь мені дає плоть, створена від тління, котра тепер є, але незабаром її не стане, і наче цвіт уранці цвіте, а до вечора висихає? Дай мені отож, Господи, належати до тих, що про душу дбають і просять життя вічного!" В такому блаженний Архип повчався, і, старанною молитвою співбесідуючи з Богом, став як ангел Божий, ведучи на землі небесне життя, не тільки ж про власне спасіння турбуючись, але й про багатьох: невірні ж бо наверталися до Христа, охрещуючись; що бачачи, безбожні елліни запалилися заздрістю, не зносячи зріти преславні чудеса, що бували через святу воду, і святого мужа того, котрий там жив, ненавиділи, на нього часто нападаючи, досаджали, за волосся та бороду терзали і, на землю кинувши, волочили, ногами топтали і, всіляко його мучачи, проганяли. Міцний-бо душею діямант, блаженний Архип, усе те від ідолопоклонників терпів доблесно і не відступив од храму святого, служачи Богові в преподоб'ї і незлобивості серця свого і дбав про спасіння душ людських.