— на дахах сповіститься". Почувши ці євангельські слова, Теодора вдарила в груди свої, кажучи: "Горе мені, окаянній, тепер загину: звабилася, гадаючи, що не пізнає Бог гріха мого!" — і почала битися, плачучи і ридаючи. Тоді ігуменія збагнула, що було в неї гріхопадіння, і почала настійно розпитувати, що їй приключилося. Вона ж, від плачу ледве можучи говорити, розповіла їй усе докладно і впала в ноги, кажучи: "Помилуй мене, сестро, загиблу, і наставлення дай, що маю чинити? Чи можна спастися чи навіки загинула? Чи сподіватися на милість Божу чи відчаятися? Ігуменія ж почала їй говорити: "Недобре учинила ти, дочко, моя, ворога послухавши, недобре тямила ти про Бога, гадаючи, що потаїшся перед Ним, а він, спитуючи серце й утроби, знає помисли людські здалеку і несодіяне бачить око Його, і ніяка ніч і жодне потайне й темне місце не може сховати грішника перед усевидячим оком Його. Недобре вчинила ти, дочко моя! Бога бо ти прогнівила і чоловіку не дотримала ти віри, і тіло своє осквернила ти, і пошкодила душу свою! Чому мені раніше не повідала цього, коли в немалому часі зваблювана була, щоб я допомогла тоді і навчила тебе берегтися від сітей ворожих? Але оскільки таке сталося, то відтепер уже виправся і припади до милосердя Божого, молячись із покаянням: хай простить тобі гріха твого. Не падай у відчай, дочко моя, бо хоч і великого гріха учинила ти, одначе більшим є милосердя Боже, і нема гріха, що пересилює людинолюбство його, тільки ти встань і врятуєшся!" Це і подібне говорячи їй, ігуменія напоумила її і навчила, наставила її на шлях покаяння, утішила її, звіщаючи про милосердя Боже і про невимовні його добродійства, що Він готовий приймати тих, котрі каються і прощати тих, котрі грішать. Згадала їй і про грішну євангельську жінку, що сльозами ноги Христові омила і волоссям голови своєї витерла, і дістала від Бога прощення гріхам своїм. Теодора, прийнявши ж ті всі добрі слова від наставниці і, в серці своєму поклавши, — рече: "Вірую Богові моєму, пані, що відтепер не буду такого гріха учиняти, але і про учинений, наскіль можу, дбатиму". І, взявши в серце певну відраду, повернулась у дім свій. Соромлячись же поглянути на лице чоловіка свого, маючи в себе сумління, що викривало її, і мислячи, в який спосіб умолити Бога, хотіла до монастиря піти жіночого, але, знаючи, що чоловік те заборонить, щоб відтак утаїтися від чоловіка свого і всіх знайомих, намислила річ таку. Коли чоловік її відійшов із дому на яісусь справу, вона глибокого вечора обстригла волосся голови своєї, одяглась у чоловіче вбрання і, віддавши себе Божій волі, потайки від усіх вийшла тихо з дому і подалася швидко, як птиця, що із сітки вилетіла. Дійшовши до одного пустельного монастиря, названого Октодекат, що відстояв од міста на вісімнадцять поприщ, постукала у двері, а, побачивши дверника, сказала: "Сотвори любов, отче, піди скажи ігумену, щоб прийняв мене в монастир, чоловіка грішного, хочу-бо каяття вчинити зі злих діл моїх і через це сюди прийшов: хай омию ноги ваші святії і служитиму вам день-ніч у кожному ділі, яке мені накажете". Пішов воротар сповістити ігумену, він же рече: "Випробувати його випадає, чи від Бога наставлений до нас прийшов? Не давай йому відповіді до ранку і не впускай до монастиря. І побачимо: коли не відійде, знудившись, але перетерпить при дверях монастирських, жадаючи помилування, тоді пізнаємо, що істиною та дбалістю прийшов до нас служити на Богові. Зроби так, воротарю, не зважай на нього, зневажаючи, як раба непотрібного". Вона ж сиділа біля воріт і плакала. Була-бо ніч і мимо ходили звірі, була-бо та пустеля повна звірів, одначе, за Божою благодаттю пробула неушкоджена, озброївшись як щитом, молитвою та хрестом. На ранок приник воротар до віконця, побачив, що сидить вона при воротях, і рече: "Чого ради тут затримався, чоловіче, не приймемо тебе, непотрібний ти нам є!" Вона ж рече: "Хоч би тут, при дверях, помру, не відійду, доки не змилосердитеся наді мною і приймете мене до монастиря". Тоді воротар, бачучи її терпіння та смирення, відчинив двері і повів її до ігумена. Ігумен же запитав її: звідкіля і як зветься і чому прийшла. Вона ж рече: "З Олександрії я, отче, ім'я моє — Теодор, сповнений є гріхів та беззаконня; отямившись же і пізнавши свої гріхи, захотів каятися і прийшов до вашої святині, щоб прийняли мене до чину свого і спасли грішника, котрий гине, — прийміть-бо мене, отче, як Господь прийняв розбійника, і митаря, і блудного сина. Тоді ігумен почав викладати їй труд монастирський та подвиг великий і рече: "Не зможеш, дитино, понести це, бачу тебе юного і вихованого на насолодах мирських, монастир же наш не має ніякої відради, і чин нам визначає жорстке життя, і співбуття наше вимагає великої повстримності та посту, і братія наша в послушанні великі праці виносить, не полишаючи й церковного правила полунощниці та утрені, часів же і вечірні, багатьох келійних молитов та поклонів, і частих усенощних стоянь у молитві. Ти ж звик-бо до плотського задоволення і не сила тобі носити з нами тяготу іночого подвигу; і хоч, бачу, прийшов сюди із дбалістю, одначе боюся, щоб не змінив своїх помислів: багато бо людей часто починають добре діло із старанням, але швидко, знудившись, відходять од доброго почину і стають ледачіші. Раджу тобі тож повернутись у світ, і хай Бог влаштує спасіння твоє, як хоче". Тоді Теодор, упавши в ноги ігуменові, з плачем рече: "Не відкидай мене, отче, від святої вашої обителі, не позбавляй мене ангельського вашого співжиття, не жени мене у світ, од нього-бо так само, як од Єгипту втікши, знову до нього не повернуся ніколи. І не сумнися, отче, через юність мою, маю-бо святими вашими молитвами звикнути до всілякої повстримності, і всі понесу праці помічникові-Богові, і що звелите мені, все робитиму дбало й старанно, тільки прийміть мене, того, котрий бажає плакати за гріхи свої". Упрошений був ігумен, прийняв його і звелів проходити всі монастирські послушання. Жила-бо серед чоловіків жінка в образі та імені чоловічому, ніхто-бо не знав її таємниці, тільки сам Бог: багатотрудне її життя хто оповість! Бачила братія її труд у послушанні терпіння у повстримності, смирення у повинуванні, сокровенні таємні подвиги її, всенощні молитви, зітхання сердечні, сльози, уклякання, рук піднесення — сам тільки Бог бачив: день-бо і ніч припадала до щедрот його, ніби друга блудниця, що омивала Господні ноги слізьми. І більше було її покаяння, як гріх учинений, — вся-бо розіп'ялася на хресті умертвлення, всім повергла себе під ноги смиренням, всю свою відсікла волю відвергненням себе самої — і була ангелом у плоті. Тіло ж її, раніше осквернене, було потім трудами покаяння і теплими слізьми очищене, храм Божий святий Святому Духу, що жив у ній.