Коли ж народила дівиця дитину чоловічої статі, чорноризці єнатські із дитиною прийшли до монастиря Октодекатського і кинули її посеред монастиря, докоряючи ченцям, котрі там мешкали, і кажучи: "Вигодуйте, коли народили!" Тоді ігумен, побачивши дитя, повірив усьому і вельми образився на неповинну й чисту серцем та тілом. Зібрав отож братію і, закликавши Теодору, запитав: "Скажи нам, окаянний, що це ти учинив, навів-бо безчестя на монастир наш і ганьбу на іночий чин наш, не побоявся-бо Бога. Ми тебе знаємо як ангела, ти ж учинив як біс! Признайся нам у ділі своїм беззаконнім!" Блаженна ж Теодора, дивуючись напасті, мовчала, нічого іншого не кажучи тільки: "Простіть мені, отці святії, грішний є!" Вони ж, раду вчинивши, вигнали її із монастиря із безчестям та ранами, вклавши їй у руки дитя. О дивне терпіння блаженної! Могла ж бо одним словом виказати неповинність свою, але не бажала своєї таємниці виявити, що вона жінка є, а зволила страждати під покровою цього чужого собі гріха за колишній свій. Взяла дитину, сіла під ворітьми монастирськими, ридаючи як Адам із раю вигнаний. Учинила перед монастирем халупу малу заради дитини і, просячи в пастухів молока, годувала малого продовж семи літ, у голоді, і спразі, і голизні зиму і спеку терплячи, а сама пила із моря і диким зіллям харчувалася.
Диявол же, не терплячи такого її терпіння, захотів звабити її в такий спосіб: перетворивсь у чоловіка її і зайшов у халупу, де вона із дитиною сиділа, і рече їй: "Тут ти сидиш, пані моя! Я ж стільки літ труджусь, із плачем шукаючи тебе, ти ж не турбуєшся за мене, пані моя! Чи ж не знаєш, що я заради тебе залишив батька й матір, а ти мене покинула. Хто тебе звабив прийти на місце це, де краса лиця твого? Навіщо так висушила себе? Прийди, о кохана моя, давай повернемося в дім наш. Коли ж бо хочеш чистоту зберігати, то і вдома можеш, я ж бо не буду тобі в цьому дорікати. Згадай любов мою пані, і ходи зі мною в дім наш". Отак казав біс і не впізнала блаженна, що то біс є, а гадала, що насправді то чоловік є її, і каже йому: "Неможливо мені повернутися до тебе у світ, од нього я втекла через гріх свій, боюся, щоб не впала у гірше зло". А коли знесла руки свої із хрестним знаменням на молитву, то відразу ж щез диявол. Тоді блаженна пізнала, що то диявол був і рече: "Ледве не звабив мене, дияволе!" — і каялася, що вдалася у бесіду із дияволом, і відтоді обережніше хоронилася від бісівських підступів. Але не перестав диявол воювати на неї, зібрав-бо велику кількість бісів, що, перетворившись у всіляких звірів, найшли на неї, по-людському мовлячи: "З'їмо перелюбницю цю!". Вона ж бо, перехрестившись, каже: «Ті, що найшли,
обступили мене і іменем Господнім спротивляюся їм», — і одразу щезли. Потім біс сріблолюбством хотів її звабити, показав їй безліч золота й людей, що збирали його, але і те все від знамення хрестного зникло. Тоді став князем, і численна кіннота, що кудись ішла, проходила повз її халупу і кричала: "Князь іде, князь іде!" І наказували кіннотники Теодорі: "Поклонися князеві!". Вона ж відповіла: "Я єдиному поклоняюся Богові!" Вони ж бо витягли її із халупи і повели до начальника тьми, так Бог попустив їм доторкнутися святої, щоб, ніби золото в горнилі, випробувана була, — і принуджували, щоб поклонилася князю. Вона ж не захотіла, говорячи: "Я Господу Богу своєму кланяюся і йому єдиному служу!" Били ж її вороги без милості і, залишивши ледве живу, відійшли. Пастухи ж, прийшовши до Теодори, знайшли її: лежала ніби мертва, і, гадаючи, що померла, взяли й понесли її в халупу та й поклали. Звістили в монастир, кажучи: "Чорноризець ваш Теодор помер, візьміть тож тіло його і поховайте!" Прийшов-бо ігумен із братією до халупи її і побачив, що душа її у ній ще є, тож сказав: "Залиште його, житиме!" — і повернулися до монастиря. Опівночі отямилася Теодора, почала плакати й бити у груди свої, кажучи: "Горе мені, грішному, горе мені безпомічному, о як карає мене Бог через гріхи мої!" І, звівши руки до неба, голосом гучним закричала: "Боже милосердний, збав мене від руки диявольської і забудь гріхи мої!" Пастухи ж, що ночували поблизу, почули як молилася блаженна, дивувалися, що ожила, адже гадали, що мертва вона, і хвалили Бога. Після цього повелів ігумен узяти від неї дитину в монастир, через що вельми пораділа блаженна, що звільнилась від праці й турбот на прогодування дитини. І ходила пустелею усамітнено. Почорніла на ній плоть її від морозу та спеки, і очі її потемніли від гіркого плачу, і жила із звірми, що, ніби вівці, корилися їй і покірливі були.