Після дванадцяти літ подружнього життя якогось дня прийшла Атанасія із церкви після утренього співання і знайшла обох дітей своїх, що стогнали, і, вразившись, сіла на ложі біля них. Андроник же пізніше прийшов із церкви й почав кликати жінку свою, ніби вона спала. Вона ж відповіла: "Не прогнівайся на мене, пане мій, оскільки діти наші гарячкою палені". Торкнувся їх Андронік і переконався, що так воно є, як це каже Атанасія, і, зітхнувши, відійшов, кажучи: "Воля Господня хай буде!" — і пішов за місто до церкви святого мученика Юліяна, там-бо лежали батьки його. Затримався-бо на молитві в церкві до шостої години, і в той час померли обоє дітей його: син Іван, якому було дванадцяте літо, і дочка Марія, що мала десяте літо від народження. Повернувся Андроник з молитви і почув у домі своєму плач та крик і, жахнувшись, прибіг швидко і знайшов ледве не все місто, що зібралося у дворі його, побачив і двох дітей своїх, що лежали мертві. Зайшов у молитовну свою хоромину, кинувся перед образом Спаса нашого, кажучи слова праведного Йова: "Я вийшов нагий із утроби матері своєї і нагий повернуся туди, в землю, Господь дав — Господь узяв", як Господь зволив, так буде, хай буде ім'я Господнє благословенне навіки". Атанасія, плачучи за дітьми своїми, аж так від великої печалі знемогла, що померти хотіла. Сказала-бо: "Хай помру і я з дітьми своїми!" На похорони дітей їхніх зібралися всі громадяни, і сам патріарх із усім кліром своїм, і поховали їх у церкві святого Юліяна, де й діди їхні лежали.
Після погребу не захотіла Атанасія відійти у дім свій, але сиділа біля гробівця дітей своїх, плачучи. Опівночі явився їй святий мученик Юліян в образі інока, кажучи їй: "Чому, о жінко, не даєш тим, що тут є, почити?" Вона ж каже: "Не прогнівляйся на мене, пане, оскільки скорботна я є. Двох-бо мала я дітей і їх цього дня поховала вкупі". Він же рече їй: "Скільки літ мали діти твої?" Вона відповіла: "Одне дванадцяти літ, а друге десяти". І рече їй святий: "Пощо за ними плачеш, ліпше б тобі було, щоб так ти плакала за гріхи свої, кажу-бо тобі: так само, як шукає єство людське їжі, і годі не дати йому, так і діти небесними благами живляться у Христа, Його ж молять, кажучи: "Праведний Судде, позбавив нас земного, не позбав же небесного". Вона ж, почувши це, зворушена була і змінила скорботу на радість, мовлячи: "Коли діти мої живуть на небесах, то пощо я плачу?", — і повернулася, щоб більше побесідувати із тим, що явився до неї, але не побачила його. Пошука ла по всій церкві і не знайшла нікого. Постукала до во ротаря, що стеріг церковні двері, і запитала його, кажу чи: "Де є отець той, що нині бесідував зі мною?" Відпо вів воротар: "Чи ж не бачиш, що двері зачинено, і ніхто сюди не входить, пощо кажеш, що хтось бесідував із тобою?" Тоді Атанасія пізнала, що видіння бачила, зля калась і, пішовши у дім свій, повідала чоловікові, що бачила й чула, і утішилися від печалі. Рече Атанасія до Андроника: "Воістину, пане мій, ще при житті дітей на ших хотіла сказати тобі одну річ, але сумнівалася, а це уже по смерті їхній мовлю тобі: відпусти в монастир щоб плакала я за гріхи свої, це-бо Господь, узявши від нас дітей наших, учинить нас зручнішими до служби Своєї". Він же мовить їй: "Іди, випробуй помисел свій один тиждень, і коли пробудеш у помислі тому неодмінно, порадимося про тебе обоє". Вона ж, дні численні пробувши, не змінила помислу свого, а ще більше наповнилася бажанням до осібного життя й просила в чоло віка свого, щоб була відпущена до монастиря. Покликав же Андроник батька її й каже йому: "Це ми хочемо відійти до святих місць поклонитися, тобі ж вручаємо дім наш і весь маєток наш і просимо тебе: коли нам трапиться щось у дорозі, роздай маєтка нашого тим, що потребують, з дому нашого учини лічницю убогим і заїзд подорожнім". Так Андроник, вручивши дім та маєток тестю своєму, звільнив усіх рабів та рабинь.
Однієї ночі, порадившись обоє, Андроник й Атанасія взяли трохи добра в дорогу і вийшли із дому свого, ніхто про те не відав, та й подалися у дорогу як мандрівники, покладаючи себе на Бога. Вранці, вже за містом, блаженна Атанасія обернулася, побачила здаля дім свій і, зирнувши на небо, мовила: "Боже, який сказав Аврааму та Сарі: "Вийди від своєї землі, і від родини своєї (...) до краю, який я тобі покажу", ти ж доглянь нас і веди нас у страсі своїм, це заради Тебе покинули дім наш відчинений, не зачини-бо нам дверей Царства Твого". І заплакали обоє, і пішли в путь свою. Досягли Єрусалима, поклонилися святим місцям і бесідували з багатьма отцями, взявши від них благословення. Пішли і в Олександрію поклонитися святому мученикові Мині.