Тоді Валерій скликав жерців своїх і повелів їм: хай прикличуть богів і зцілять сліпе око радника його. Вони ж звернулися до марнотних богів своїх, закликаючи кожен із них свого бога: той Аполлона, той Асклипія, інший же Дія, ще інший Єрмія. І сталася сміху варта річ: цілий день молилися до тих, що не можуть нічого допомогти, закликаючи до глухих, жертви приносячи бездушним і не дістаючи прошеного, не мігши й одного просвітити тілесного ока, самі ж були душею осліплені. І що чинить Христовий раб? Очі тілесні разом із духовними зводить на небеса і закликає милосердного Господа. Тоді рукою своєю торкнувся до сліпого ока і хресне на ньому знамення учинив. І затим побачили ясно: не тільки чоловік той тілесний оком прозрів, але й душевними просвітився очима, бо світло божественне торкнулося його серця і ніби зі сну збудився, пізнав неміч марнотних богів і збагнув силу єдиного Бога Ісуса Христа, світла істинного, що просвічує усяку людину, котра приходить на світ, і повірив у Нього. Не тільки ж той чоловік, але й інших багато людей через чудо те прийшло до пізнання правди; кого-бо преславне те чудо не приведе до здивування та увірення? І всяк, те бачачи й чуючи, говорив: "Воістину велика є сила Христова, і той є істинний Бог". І хоча б і всі славили істинного Бога, одначе беззаконний Валерій пізнати його не захотів і ще більшим роз'ярився гнівом на святого Папила, а замість подяки за таке добродіяння повелів повісити на дереві й бити його нещадно.
Коли били те тіло, яке гарне було, святий Папило не про те шкодував, що битий він є, а що важчих не приймає мук, печалився. Та й супротивно: Валерій, бачачи, що муки перемагаються мучениковою відвагою, ярився й приклав болість до болісті: вогонь розпалив під боки його і каміння повелів кидати в нього. Але й супроти вогню не виявився нетерпеливий мученик, і каміння в інше місце падало, ніби шануючи тіло і того, що за Христа страждав, більше ж тих било, хто кидав, не шкодячи святому анітрохи.
А як утрудився Валерій і не знав, яку святим нанести муку, відклав катування, гадаючи, що коли попустити тимчасово, запаляться ті рани і більшими охопляться болістями, і так немічними учинять на допиті, що має бути по тому. Але ті, що близько мають Христа-лікаря, заради якого доброхітно приймають рани, не тільки від болю, але і від ран та виразок бувають зцілені, отож і сліду ран їхніх не стало видно, що безумного мучителя вельми вразило. І наскільки полегшувалися їхні болі, настільки серце Валерієве більше боліло і, ніби вогнем, ярістю розпалювалося.
По малому часі знову мучитель сів на судищі, лютістю дихаючи і ярим позираючи оком. Стали перед ним святі мученики, красні на вигляд і з лицем веселим, ніби на бенкет звані. їх-бо самою ярістю своєю захотів беззаконний устрашити: але почув од непострашного їхнього серця і з дерзновенних вуст такі слова: "Пощо, о мучителю, собі й слугам своїм чиниш утруднення, часто нас приводячи й відводячи, мучачи й не віддаючи нас останньому вироку, чи сподіваєшся нас від Христа нашого й від істини відвернути? Перш мертвими нас побачиш, аніж послухаємо твого повеління безбожного". Коли таке сказали святі, то послано було по землі череп'я й залізні цвяхи, і на них голих мучеників ниць поклали й волочили, згори люто б'ючи. Але й в тих муках не полишив Господь рабів своїх, приспів-бо із поміччю своєю, дихаючи на них і визволяючи від огуди їх. І раптово череп'я і залізні оті цвяхи безвісти погинули, святі ж пробули неушкоджені. Цим ще більше на гнів суддя розпалився і лезами повелів різати боки їхні — все доблесно терпіли святі, славлячи Бога.