— О, Дракон… Він чудовий наставник… Приблизно так мене навчали в лоянському монастирі…
— Батьку, а що ви робили на Сході? — спитав я і аж зіщулився, згадавши підслухану розмову.
— Займався самовдосконаленням, — жартівливо відповів Ольг, — східні мудреці медитують під час битви… Я так захопився навчанням, що татко Станимир послав за мною Веданга. А то б і досі годував священних мавп.
— А князь Воїслав теж там учився?
— Воїслав не визнає чужинських наставників, — засміявся Ольг, — а ті люди спілкуватимуться не з кожним чужинцем. Хоча Веданг змусив їх себе шанувати. Один з мої тамтешніх приятелів викликав Дракона на поєдинок. З годину вони стояли один навпроти одного… Роздивлялися. Тоді почали танцювати…
— На Сході мистецтво бою теж називається танком? — здивувався я.
— Ні, там воно зветься інакше, але суть одна… Словом, ще з годину вони кружляли один довкола одного, жодного разу не зробивши удару. Тоді лоянець, теж молодий воїн, зупинився, і вклонився моєму другу. Він визнав його сильнішим.
Я зітхнув. Дожити до такої майстерности годі було й сподіватися.
Чим приязніший зі мною був Воїн, тим більше псувалися мої стосунки з Вересом. Брат у перших вважав мене винним в тому, що їхнє з Ведангом побратимство ніяк не вдавалося. Через це він таки справді «клацав іклами», особливо, коли сходився зі мною в учбовому двобої.
Нині я розумію, що, власне, зламав Вересу життя… Спершу я відняв у нього друга, згодом — кохану… Нехай ні він, ні я не стали можновладцями, але я, принаймні, провадив життя, сповнене пригод і вражень, та й цінували мене в родині вище, аніж сина Ігвора. Оце він зараз, мабуть, радіє… «Я ж казав… Пригріли на грудях зміюку…» Я завжди був йому живим докором, нагадуванням про те, чого він хотів, а не зміг.
В той час Верес набрався сили і поздоровшав. Вуйна Вербена щовесни відправляла його на гірські пасовиська, аби подихав свіжим повітрям. Він засмаг, вивчився грати на флейті. Флейту йому заповів дідо Станимир. Це була старовинний інструмент, прикрашений вигадливими візерунками, що складалися в обриси вогняного ящера-саламандра. За родинними переказами флейта належала колись Останньому Повелителю Вогнедану. Грав Верес добре, але… Коли ту саму флейту брав до рук Воїн, у мене стискалося серце… І віршував Верес гарно, але в правильно римованих рядках не було душі. Воїн же одним розчерком старовинного пензлика міг написати таке, від чого сльози виступали на очі:
Знати, надарма
гору ту Боги назвали
Розрада — гора…
Ходив-ходив горою
а все жура журою…
Власне, справа була ось у чому… З двох побратимів Повелитель — Саламандр мав трішечки випереджати Веданга… Ледь-ледь, але випереджати. Про те говорилось в усіх давніх книгах. Тут же Воїн випереджав свого «повелителя» в усьому. І то не ледь-ледь. Коли я дивився на нього, то уявляв собі стародавніх ельберійців в шовках і срібних прикрасах — поетів, музик і вояків одночасно. Коли ж дивився на Вереса, то до голови мимохіть приходила селянська примовка: «добре, що дурній корові не дали Боги рогів»
Воїн ставився до свого родича прихильно і з повагою. Тим більше, вони були однолітки. Тілесна слабкість Вереса вже не була така помітна, як раніше, до того ж Повелителі, знов-таки якщо довіряти старим сувоям, виріжнялися силою не стільки тіла, скільки духу. Але, щодо духу… Господи…
Не годиться засуджувати родича, та ще мені, злочинцеві, приреченому на погибель. Але що є то є — Верес був і зостався зарозумілим себелюбцем. Жіноче виховання в Лелечому Гнізді зіпсувало не тільки мене. Себе я теж не виправдовую — в молодості я накоїв стільки дурниць, що їх вистачило б на двох Вересів. Та я, принаймні, не ходив пихатим півнем по подвір’ї лише через те, що є чоловіком. І не оповідав своїй неньці, що за відсутньости батька вона має коритись мені, сину, бо я є, бачте, мужчина… І не вимовляв Мальві за її хлоп’ячі манери, штани, дрючки та бійки, неньці Ясмині за задумливість, бабусі Руті за забудькуватість, а всім жінкам разом — за погане виховання мене та Мальви. Я не смикав Воїна, коли той занурювався в себе, чого, мовляв, тебе зі мною нема, та де ти витаєш думками, друже… І не отруював всій родині життя постійними зауваженнями з приводу та без нього.
Вуйна Алтея часом аж лицем марніла від синового вичитування. Ця смутна вдова, завжди зодіта в біле, присвятила синові життя, а замість любови отримувала від нього лише постійні докори. Ненька Ясмина та бабуся Рута були занадто чемні і боялися образити ту ж таки Алтею, різко обірвавши її занадто мудре дитятко. Сама лише Вербена не спускала небожеві нічого і часом ставила його на місце.