У Персиковому передмісті жили майже виключно моанці. Якось так історично склалося. Колись заїжджих багато було і у Старому Граді, але намісники — чорногорці, сам Іргат, а до нього — його батько Вержіон, витиснули звідти чужинців. Решта передмість була заселена в основному південцями. Саме там, а не в Старому Граді більше збереглося від колишнього Боговладу. Старий Град під час тої, давньої війни, вигорів до цна. На місці палацу Повелителів стирчала неоковирна камінна споруда, що нагадувала чи-то замок, чи-то тюрму. Ольг оповів, що це взагалі-то зменшена копія знаменитої імперської Цитаделі: фортеці, імператорської резиденції та в’язниці для особливо небезпечних злочинців одночасно.
Ми стояли з батьком на березі Дани, і він стиха оповідав мені, які будівлі в давнину прикрашали острів.
— У міста Повелителів, — мовив Ольг на завершення, — забрали навіть ім’я… Як відібрали ім’я у Краю… Як відбирають імена у нас… Тут володарювали нащадки Богів, а нині ми змушені терпіти тут нащадків убивць. Ще добре, що Іскра тримає місто під своєю опікою і проводить тут багато часу… Без намісника — Парда з осяйного Боговладу взагалі зробили б хлів.
Повз нас пройшло двоє городян, говорячи моанською щось про судову справу. Їхня тягуча вимова знову насмішила мене, і я пирхнув.
— З дженджиків смієшся? — спитав Ольг, — це не смішно, сину, це сумно… Це ж наша кров, а в ній — моанська отрута. Ти ще чоррів не бачив…
— Я про них читав…
— Страшні люди… Вихованці імперських військових шкіл… Ці ось, дженджики, просто собі пнуться в пани, а ті кожного стопчуть, хто неньки не зрікся…Імператор їм, бачиш, і батько, і мати… Таку вони присягу дають… А онде і вони… Відзнаки Жердельського полку… Офіцер і п’ять вояків…
Дорогою, що вилася понад берегом, їхав невеличкий кінний загін. Вояки в зелених одностроях реготали і лаялися бридкими словами.
— Пречудова моанська вимова, — шепнув мені Ольг.
Чорри зіпхнули нас на узбіччя і ми довго викашлювали пилюку. Увагу мою привернув молоденький підпоручник, котрий провадив вояків. Він якраз не лаявся, не горлав, а їхав мовчки, думаючи щось своє. Хлопець був неймовірно вродливий… У нас в Чорногорі кажуть — як писанка… З вигляду він був навіть чим-то схожим на Воїна, та й на моїх чорногорських родичів: великі чорні очі видовжені, вилиці високі, лице звужене донизу, ба, навіть вуха трохи загострені. Подібний тип обличчя, а також несвідома граційність рухів була притаманна шляхтичам з прадавніх ельберійських родин, спокревених з «нащадками Богів», себто з трьома родинами — Саламандрів, Ведангів, Пардів. І такий юнак — офіцер чоррів!
- І пречудове моанське виховання, — продовжив Ольг, зітхнувши, — Офіцера звати Кречет Птаха, давній рід, спокревений з Ведангами через Дубових. Я знаю його матір Дивину. Батько його, Гострозір, загинув чотирнадцять років тому, коли повстав Північний Данаділ… Була така ворохоба, меншого розмаху, аніж в Квітані, та людей теж загинуло чимало. Кречету тоді було шість, його брату, Соколу — два рочки. І ось Кречета забрали до військової школи… Це як покарання було…ворохобним родам. Ну й вивчили… З Моани повернувся Крін Птасін… Я нещодавно допоміг вивезти до Чорногори його брата. Птаха-молодший, дурне соколя, сподівався, що зможе переконати родича ну, скажімо, в тому, що не можна служити убивцям батька…
- І що?
— Сказав же я тобі, сину — це Крін Птасін, моанський офіцер… Його брат так і не зрозумів, що Кречет Птаха помер маленьким.
Ніщо мені тоді не підказало, що доля ще зведе мене з обома Птахами. І зі старшим і з молодшим… Дивна з біса річ, ця доля….
З Боговлада ми вирушили до північного Данаділу. Проминули кілька сіл небагатого вигляду. Ольг сказав, що тут, де скінчився вплив Чорногорських князів, життя селян є набагато важчим.
— Оце — державні села, — оповідав він, вказавши на глиняні хатки, що ховалися за деревами. — Тут податки більші, ніж у кріпаків, але люди воліють лишатися імперською… власністю. Коли нема поруч рабовласника — рабу не так болить… Думаєш чого повставав Квітан? Там люди жили хуторами, усі селища були державними, а тоді імператор Корог наділив своїх прибічників землею. Разом з людьми… А тут уже давно так… В Веданзі, в Зелеміні…
— А в самій Моанії є оце кріпацтво? — спитав я.
— Там воно було завжди, — хмикнув Ольг, — оце, синку, і є ота «культурна спадщина», якою нагородили нас завойовники.
Наступне селище було «панським». Як і в усіх попередніх селах, вулиці його зустріли нас тишею та порожнечею Люди були у полі. Лише біля однієї хати вовтузилась дітлашня, а біля тину стояв дід у білій полотнянці.