Ольг привітався, чемно схиливши голову. Дід вклонився у відповідь. Ми вже проїхали вулицю, і мали виїхати на польову дорогу, коли почули ззаду дзвінкий дитячий голосок:
— Постривайте!
За нами кушпелила по пилюці маленька дівчинка в полотняній сорочечці.
— Казали дідо, — зацвірінчала вона, вхопившись за Ольгове стремено, — що через ліс їхати вам не треба, бо скоро стемніє. Кажуть, у лісі небезпечно… Краще попрохайте притулку у панському домі.
Якраз перед нами одна з доріжок повертала до віддаленої садиби.
Ольг похитав головою, та мала зацвірінчала знову:
— Дідо сказали, що ви може погребуєте тим нічлігом, то просить до нашої хати.
Ольг підняв дівчинку і посадовив у сідло перед собою.
— Добре, — мовив, — ночуємо, Білозіре.
Ми повернулися. Дітлашня відтягла ворітню, і наші коники ступою увійшли у двір. Дідо ґречно запросив нас до господи. В Чорногорі я не раз бував у селянських хатах, навідуючи приятелів з селища. Ріжниця була відчутною. Маленька світлиця, що, власне, була і спочивальнею, здалася мені майже порожньою. Лави, стіл, скриня, піч одежа на жердці… Все…Підлога земляна, притрушена травою…У нас так не жили і злидарі. На покуті замість звичних мені образів Богині Дани та її супутників, Веданга з Ігворром пишалися мейдистські святі. Старий запросив нас присісти на лаву і, крекчучи вийняв з печі горщик кулеші. Дівчисько, котре супроводжувало нас, швиденько протерло стіл ганчірочкою. Ольг дістав з дорожньої сумки хліб, сир, масло. При вигляді цих, очевидячки, «празникових» харчів з прихатня визирнуло ще кілька дитячих голівок.
— А ну киш, — наказав дід і дітлашня поховалася, окрім маленької «господині».- вітаю гостей у панській хаті… Звуся я Велет, панський селянин… І все чим віншую подорожнього теж є моїм з панської ласки… Так що вважайте себе гостем мого хазяїна.
— Треба буде подякувати йому за гостинність, — відповів Ольг теж дуже поважно. — моє прізвище Лелег, і я торгую вином…
— Чорногорець, — протягнув дідо, — ну, і як там, у Чорногорі?
— Та трохи краще ніж тут, — озвався Ольг, — спокійніше… Чи дозволите, шановний Велете, пригостити вашу дітлашню? Цих харчів нам забагато на дорогу.
— Віло, — покликав дід малу, — відкрай хліба й сиру та віднеси малим. Це, торговцю, мої онуки. Син, невістка та донька роблять на панському полі. А я тут оце за няньку, бо стара моя вмерла того літа. Ще й сусідська дітлашня при мені.
— Хазяїн жити дає? — спитав Ольг
— Дає, - хмикнув дід, — коли не б’є… Аби нам йому заробити на золоту домовину…
А скажіть мені, пане дивний…
Ольг підняв брову. Ледь-ледь.
— Звісно, — продовжив дід, — ваш рід вміє робити так, аби то було не дуже помітно… Але я побачив… Давно мені не доводилось зустрічати чистокровного з Чорногори.
— Власне, — м’яко озвався Ольг, — це лише забобони. Ми такі ж вірні підданці Імперії, як і всі.
— Але хто говорить інакше! — підхопив дід трохи не радісно, — щодня Бога молимо і Святого Старця, аби матінка — Моана стояла якнайдовше, а пани наші були ще товщі, ніж є! Але ж, торговцю, що кляті воріженьки брешуть… Говорять, що світ на порозі Сповнення Видіння… Чи не брешуть чогось такого і в Чорногорі? Ми, слуги панські, тремтимо від жаху — а раптом Видіння сповниться…
Я трохи не вдавився кулешею… Це згодом я звик до отаких розмов, які в покріпачених землях Ельберу називали: «Хвали-похвали, та трохи пересоли…» Часто щось подібне видавали навіть в очі ворогам. І що найдивніше, найчастіше моанці не розуміли, що з них кепкують.
— Вороги Імперії, - відповів Ольг спокійно, — розповсюджують брехливі чутки, і не тільки в Чорногорі. Навіть в Данаділі чув я від нестриманих і довгоязиких селян, що вже близька та година, коли народиться чистокровне дитя з вогнем та отрутою в крові… І його вогонь випалить отруту спершу в ньому самому, тоді — в усьому Ельбері…
— Та як же у тих воріженьків, — вигукнув дід, — навіть язики повертаються вимовляти оте кляте слово… Ох, гріх який… Великий гріх! Вознесемо молитву, торговцю… Вознесемо молитву до Святого Старця аби такого не сталося!
І чортів дід і справді повернувся до образів і забурмотів молитву… Ольг склав перед грудьми руки і наче занурився в самоспоглядання… Я спостерігав за цим і в грудях мені раптом похололо… Стало страшно і за Ольга, і за цього дідугана… За діда навіть більше — ми-то поїдемо, а він зостанеться тут… Панська власність… Комусь оповість…Навіть в такому тоні як нині… Ох, і хто тягнув татка за язик… «Моє прізвище Лелег»… Ще притягнуть за розповсюдження чуток… Я чув од Воїна, що тут таке запросто.