Він одружився, але княгиня Ведана, уроджена Ставська, зійшла зі світу, народивши йому двійнят. Ось тоді Воїслав пустився берега… Недовга закордонна подорож, в яку його відправив Станимир Лелег, не заспокоїла Дракона. Повернувшись разом з побратимом з Лояну, Воїслав розпочав позірне життя картяра, дуелянта й гуляки.
Лелегам він говорив, що це є пречудовою машкарою. Та річ була не тільки в машкарі… Йому це подобалось. Інтуїція чистокровного допомагала йому вигравати і в кості, і в новомодні карти, і в рулетку, а бездоганне володіння зброєю давало можливість принижувати моанську знать, як він собі хотів.
Не раз його викликали на поєдинок ті, кого він просто таки роздягав донага за гральним столом. Ще частіше виклик кидав сам Дракон. Він не часто вбивав, частіше нівечив, але так, що чоловіку після подібних поранень легше було померти, аніж жити. Він зводив з розуму найчеснотливіших моанських пань і панянок, а потім прилюдно насміхався над ними. Воїн якось, опісля смерти Воїслава, оповів, що батько не переспав з жодною з тих північанок, яких вважали його коханками. Улюбленою його розвагою було довести жінку до краю любовного шалу, а тоді холодно сказати їй, що для нього кохатися з моанкою рівноцінно скотоложству. Воїн говорив, що всі зведені старшим Драконом жінки ліпше погоджувалися бути звинуваченими в подружній зраді, аніж зізнатися в тому, що було насправді.
Попередній воєвода Дубна багато чого пробачав Ведангу, бо сам замолоду був гравцем, бабником і дуелянтом. Опісля його відставки на звільнене місце прибув з Моани неякий Грон Ровтін, а при ньому — його молодший брат Кадрон.
Саме оцей Кадрон і зґвалтував сестру розбійничого отамана, котрий так гостинно приймав нас у своєму таборі. Бідолашна дівчина наклала на себе руки, але перед тим, як накинути на себе зашморг, вона написала князю Ведангському листа, в якому оповіла про себе, про брата, якого катували у в’язниці, і благала про помсту.
Воїн згодом показував мені цього листа, сповненого туги та віршованих цитат… Бідна дівчина… Воїслав не барився й хвилини… Це було далеко не вперше, коли до нього зверталися з проханням покарати зарозумілого північанина, і не тільки в обороні дівочої чести. На балу, в Дубні, він прилюдно дав ляпаса пану Кадрону Ровтіну. А наступного дня зробив з нього однокрилого каплуна. Пан Кадрон мав доживати віку без правиці і без статтевих ознак.
Оця історія і розтривожила Ольга. Він знав, що Ровтіни так цього не залишать. Наступного ж ранку ми покинули розбійничій стан, хоча отаман наполягав, аби ми погостювали ще.
Ще через чотири дні, надвечір ми побачили здаля Гніздо Драконів. Це таки й справді колись був замок — збереглася навіть одна з веж внутрішнього муру. До неї притулився будинок з гостроверхим дахом. Вся споруда висіла над глибоченним яром, наче справжнє драконяче гніздо. Під’їхати до будинку можна було лише з одного боку — там, де колись була замкова брама. Ольг пробурмотів якусь молитву і принаглив коня.
В будинку дійсно щось було не так. Нас зустріла молода ще вродлива жона у вишиванці, керсетці та шапочці-кораблику. Довга синя спідниця цієї чи-то служниці, чи-то економки була зі справжнього лоянського шовку «в павине око». Я здогадався, згадавши оповіді Воїна, що це Пава, управителька дому і молочна мати його та Ружени. А також, як згодом я зрозумів, — коханка Воїслава, яку він ставив вище від усіх моанських шляхтянок.
Очі в Пави були заплакані, вродливе лице аж набрякло від сліз
— Пане Ольже, — кинулась вона до нас, — як добре, що ви тут!
— Та що сталося?
— Воїслав…, - схлипнула жінка, — він божеволіє… Мста і зненависть палять його зсередини… Він… Вони його…
Тут з’явився Воїн і мовив владно:
— Мати Паво, не тримайте гостей у передпокої… Ідіть-но, дбайте господарства. Це справи чоловіків.
Різкий тон трохи витверезив жінку, і вона поспішила надвір. Незабаром ми почули, як вона кличе конюха, аби той забрав наших верхівців.
— Весь час плаче і плаче, — мовби вибачаючись сказав Воїн, — одна жона почне, інші теж голосять… Треба якось…